Глава 11. Режим «Ударна хвиля»

Я прокинувся не від мелодії смартфона, яка зазвичай плавно виводила мене зі сну, і не від сонячного променя, що пробивався крізь автоматичні жалюзі. Я прокинувся від відчуття, що мій будинок опинився в радіусі трусу.

— Підйоооом! — цей рев розірвав ранкову тишу моєї спальні. — Особовий склад, виходь на шикування!

Я підскочив на своєму  «ліжку», заплутався в ковдрі й боляче вдарившись ліктем у ніжку тумбочки. У голові гуділо, а серце ледь не вистрибувало через горло. Але справжній жах накрив мене, коли я відчув, як щось величезне й важке заворушилося прямо під боком. Буцефал, цей кудлатий окупант, не задовольнився ліжком — вночі він безшумно перебрався на підлогу і тепер спав зі мною «спина до спини». Від несподіванки я відсахнувся, врізавшись потилицею о стіну.

— Ти... ти що тут робиш? — прохрипів я, дивлячись у величезні сонні очі пса. — Тобі мало було ліжка? Тобі ще й мої пів метра підлоги знадобилися?

Буцефал на мої слова не звернув уваги. Він підскочив, приземлившись своїми величезними лапами мені на ноги, і видав такий гавкіт, що шибки задзвеніли, а мої перетинки ледь не розірвалися.

Тільки-но я спробував відштовхнути пса, як він понісся до дверей. Вони відчинилися з таким гуркотом, ніби їх вибили. На порозі стояв Павло Петрович у спортивках та камуфляжній майці. У руках він стискав металевий свисток.

— П’ята сорок п’ять, зятю! — бадьоро оголосив він, дивлячись на мій розпатланий вигляд із відвертою відразою. — П’ятнадцять хвилин на гігієну, і чекаю на галявині. Хто запізниться — той бігає у протигазі.

— Павле Петровичу, — я спробував підвестися, тримаючись за затерплий поперек. — Зараз ще ніч. Розумні люди бачать третій сон. Мій робочий день починається о десятій...

— Твій робочий день починається зараз! — відрізав дід. — Треба обкопати периметр і перевірити паркан. Я бачив учора — там секція хитається, будь-який диверсант пролізе. Або сусідська кішка. Буцефал, за мною!

Пес, виляючи хвостом, радісно побіг за дідом. Я залишився сидіти на підлозі, відчуваючи себе в’язнем у власному будинку і моїм наглядачем став Павло Петрович.

З коридору донеслися нові звуки:

— Танки, вперед! Захоплюємо кухню! — закричали близнюки. Почувся тупіт маленьких ніг і брязкіт металу. Щось звук ніяк не нагадував звичайні іграшки.

Я виповз у коридор. Марія вже була на ногах біля кавомашини. Та видавала звуки, схожі на передсмертні хрипи, бо Денис вчора намагався «заправити» її деталями конструктора.

— Доброго ранку, коханий, — з ледь помітним сарказмом сказала вона, простягаючи мені чашку. — Вибач за шум. Дідусь вважає, що ранкова зарядка — запорука довголіття.

— Маріє, — я вхопився за каву, як за останній шанс. — Твої діти ганяють мої гантелі по мармуру. Твій дід збирається рити окопи на моєму англійському газоні. А мій помічник Андрій... ледь не до смерті заляканий твоїм дідусем.

— Він вже, до речі, приїхав, — Марія кивнула на вікно.

Я глянув у сад. Там, у сутінках, мій бідолашний Андрій у дорогому кашеміровому пальті поверх сорочки присідав під наглядом полковника. У руках він тримав лопату, як гвинтівку. Таки і справді залякав дідусь бідолаху, що він с поза ранку приїхав сюди.

— Я не можу так жити, — прошепотів я. — Це не дім, це божевільня.

— Звикай, — Марія м’яко поплескала мене по плечу. — До речі, дід сказав, що після паркану ти будеш чистити рибу. Він зранку наловив у твоєму озері якихось монстрів.

— Якого ранку? — обурився я, відчуваючи, як у скроні починає пульсувати. — Ще світанку не було! Яку рибу він наловив? — схопився за серце, сподіваючись, що мені почулося.

— В кожного своє поняття ранку, — загадково всміхнулася вона і вийшла, проігнорувавши моє запитання.