Глава 8. Стратегічна вечеря

Усі сиділи за столом так, ніби нічого не трапилося. У їдальні панувала тиша, яку порушувало лише цокання годинника та сопіння Буцефала. Сенбернар лежав нерухомо біля столу — певно, нагулявся вдосталь і тепер перетравлював залишки рожевої піни, яку встиг злизати з підлоги. Його величезна голова покоїлася на моєму білосніжному килимі, а рудий хвіст час від часу здригався уві сні.

Я сидів на чолі столу. Шкіру неприємно стягувало після агресивного миття, а волосся, яке я зазвичай ідеально вкладав, тепер стирчало в різні боки. На мені був старий спортивний костюм — єдина річ, яку було не шкода «принести в жертву» цьому новому життю.

Навпроти мене, немов скеля, сидів дід. Він не поспішав їсти. Поклавши масивні лікті на стіл, він пильно вивчав мене. Марія, відчувши, що пауза стає небезпечною, відклала ополоник і м’яко всміхнулася.

— В’ячеславе, вибач нам за цей сумбур, — почала вона. — Ми так поспішали з переїздом, що навіть не встигли нормально представитися. Оскільки нам тепер жити під одним дахом, давай познайомимося офіційно, —  вона вказала на діда, який у цей момент поправив свою військову куртку. — Це мій дідусь, Павло Петрович. Полковник у відставці, ветеран інженерних військ. Якщо в цьому домі щось зламається — він полагодить це раніше, ніж ти встигнеш подумати про майстра. Але май на увазі: він терпіти не може безладу в справах і в думках, —  дід коротко кивнув, не зводячи з мене очей, ніби підтверджуючи статус головного інженера мого персонального пекла. — Далі, наші «штурмовики», — Марія з теплотою глянула на хлопчиків, які саме намагалися поділити одну пампушку. — Артем і Денис. Їм по шість років. Артем, той, що з наліпкою на лобі, майбутній конструктор. Твій душ постраждав саме через його «інженерний інтерес». Денис — тактик і майстер маскування. Разом вони — стихійне лихо, але дуже добрі хлопчики.

Хлопці синхронно подивилися на мене:

— А ти правда вмієш робити ігри? — запитав Артем. — Ті, де можна стріляти лазерами?

Я не встиг відповісти, бо Марія продовжила, кивнувши на руду гору хутра під столом.

— І, звісно, Буцефал. Наш охоронець і повноправний член родини. Він добрий, але має слабкість до нових людей і білих диванів. Він не завжди такий буйний, просто переїзд на нього так вплинув.

— Його я запам’ятав з першої секунди, — процідив я, відчуваючи, як Буцефал уві сні важко навалився мені на ногу.

— Ну от, тепер ви не незнайомці, — підсумувала Марія, підсуваючи мені тарілку. — Тепер ми сім’я. Їж борщ, В’ячеславе. Він лікує все.

Я підняв ложку. Кожен ковток здавався мені актом капітуляції. Полковник, Марія, двоє невгамовних близнюків і пес розміром із машину. Мій «замок» тепер мав офіційний список мешканців.

— Павле Петровичу, я ціную вашу прямолінійність, — сказав я, зустрівшись поглядом із дідом. — Але в цьому домі є правила...

— Твої правила зачекають, поки організм не отримає вітаміни, — відрізав дід. — Стратегія на порожній шлунок — це шлях до поразки. Ти мені краще ось що скажи, «стратегу». Ти Машку ображати збираєшся? Якщо вона через тебе хоч раз заплаче — Буцефал буде найменшою з твоїх проблем. Зрозумів?

Я глянув на Марію. Вона не втручалася, але уважно слухала.

— Я ніколи не образив би жінку. Це нижче моєї гідності.

Дід довго мовчав, вивчаючи моє обличчя. Потім важко зітхнув і нарешті взяв ложку.

— Добре. Андрію! Чого притих? Тобі теж сили потрібні, завтра о шостій зустрічаємося. Будемо зміцнювати периметр.

Андрій, який до цього намагався стати невидимим, здригнувся:

— О шостій, Павле Петровичу? — перепитав він із надією, що це жарт.  

— О шостій нуль-нуль. Без запізнень! — скомандував полковник.

Я заплющив очі. Вечеря тривала, і я розумів: знайомство пройшло успішно — для них. Для мене ж це стало офіційним оголошенням війни за мій особистий простір.