Глава 7. Рожевий апокаліпсис.

Я продовжував сидіти на піддоні, відчуваючи, як липка рожева маса повільно заповнює все навколо. Смак жуйки став таким нудотним, що в роті все затерпло. Близнюки ввійшли в справжній азарт. Вони не просто «допомагали» — вони проводили зачистку об’єкта, який, на їхню думку, був безнадійно заражений псом. А в мене вже просто не було сил ні кричати, ні чинити опір цим дрібним демонам.

— Ще трохи на голову! Дивись, Тьома, у нього тепер рожевий ірокез! — реготав Денис, випускаючи чергову порцію піни мені на маківку. — А тепер змиваємо!

— Включай режим «цунамі»! — підхопив Артем, хапаючи лійку душу.

Потік холодної води влучив мені в спину. Але замість того, щоб змити піну, він перетворив її на слизьку кашу, яка миттєво забила злив. Рівень рожевої води почав стрімко підніматися. Я намагався щось вигукнути, але щоразу, як відкривав рот, туди залітала порція неонового мила.

Саме в цей момент двері, які я так необачно забув замкнути (хоча раніше в моєму домі замки були лише для краси), відчинилися.

На порозі стояла Марія. Вона завмерла. Я крізь заліплені вії бачив, як її очі повільно стають круглими, як блюдця. Картина була гідною кращих залів сучасного мистецтва: голий мільйонер, завалений рожевою піною, сидить у кутку власного душу, поки двоє мокрих дітей в одязі поливають його водою з криками про хімічну атаку.

— В’ячеславе? — її голос прозвучав тихо, але в цій тиші я почув перші нотки істеричного сміху.

— Маріє... — я спробував підвестися, забувши про наготу — хоча під цим шаром піни все одно нічого не було видно. Але ноги на рожевому слизу роз’їхалися, і я з гучним хлюпанням знову впав на піддон. — Забери... їх... негайно!

Марія прикрила рот долонею, але її плечі вже почали дрібно здригатися. Вона не витримала. Сміх вибухнув дзвінким водоспадом, заповнюючи ванну й відбиваючись від дорогого кахлю.

— Ви що тут влаштували? — нарешті видавила вона крізь сльози. — Хлопці, ви навіщо В’ячеслава пофарбували?

— Ми його рятували, ма! — гордо заявив один із малих, вимикаючи воду. — Він був у собачих бактеріях! Дід сказав, що треба діяти рішуче.

— Я бачу, — Марія зробила крок вперед, намагаючись не посковзнутися на пінних калюжах, що вже витікали за межі кабіни. — Слава, ти виглядаєш... дуже яскраво. Тобі пасує цей відтінок фуксії.

— Дуже смішно, — процідив я, нарешті знаходячи опору і підводячись. Я виглядав як жертва вибуху на кондитерській фабриці. Рожеві клапті звисали з моїх вух, плечей і — що найгірше — з моєї улюбленої ракети, яку я все ще стискав у руці. — Маріє, це не просто «дитячі пустощі». Це вандалізм! Вони знищили модель Falcon 9! Вони залили піною датчики системи «розумний дім»!

— Ой, перестань, — вона підійшла ближче і простягнула мені рушник. — Все це відмиється. А ракета... ну, літати вона, мабуть, уже не буде, зате тепер вона ексклюзивна.

— Вона й так була ексклюзивною! — я обмотався рушником, відчуваючи, як гнів знову закипає всередині. — Маріє, ми домовлялися про шлюб, а не про знищення мого майна! Твій дідусь командує моїм помічником, твої діти влаштовують диверсії в моїй ванній, а твій пес... де, до речі, пес?

Ніби у відповідь на моє запитання, у коридорі почувся важкий тупіт, а потім у двері всунулася величезна голова Буцефала. Побачивши рожеву піну, він радісно пирхнув і без запрошення ввалився всередину.

— Ні! Буцефал, назад! — закричав я, але було пізно.

Сенбернар вирішив, що рожева маса — це неймовірні веселощі. Він почав активно крутитися на місці, розбризкуючи залишки піни своїм хвостом. Марія, діти, я, дзеркала, — все миттєво вкрилося рожевою піною.

— Рівняйсь! Струнко! — пролунав від дверей голос діда. Генерал стояв на порозі, оглядаючи поле бою з виглядом досвідченого фельдмаршала.

— Ну що за бардак, бійці? Чому дезінфекція проводиться без захисного спорядження? — він глянув на мене, і в його очах мигнула іскра поваги. — А ти, зятю, молодець. Стійко тримаєш оборону. Хоча колір, звісно, не за статутом. Машка, веди його вечеряти, борщ уже настоявся. А пінні ванни відкладемо на вихідні.

Я стояв посеред руїн ванної, обляпаний рожевою піною, з мокрим псом біля ніг і дідом, який щойно похвалив мою «стійкість». Марія з дітьми вмить зникли. У цей момент я зрозумів: намагатися зупинити цей хаос логікою — це все одно, що збивати танк паперовим літачком.

— Я хочу свою яхту, — тихо промовив я до свого рожевого відображення в дзеркалі. — Андрію, якщо ти мене чуєш, замовляй дві яхти.