Глава 5. Марш-кидок до ванної

Увійшовши в будинок, я застиг посеред власної вітальні. На щоці неприємно засохла слина Буцефала, а по моєму самолюбству ніби проїхався каток. У голові пульсувала одна думка: це якийсь кошмар, який треба негайно виправити, поки він не зіпсував мені все життя.

— Маріє, — почав я, намагаючись повернути собі тон боса, який звик віддавати накази. — Якого біса тут відбувається? Ми домовлялися про...

— Розмова в строю! — раптом гаркнув дід. Та так, що я ледь не оглох.

Андрій, який саме намагався затягнути в хол величезний баул із написом «Рибалка 2020», витягнувся по стійці «струнко» і, здається, перестав дихати. Баул гепнувся на мій італійський паркет, брязкаючи рибальськими снастями.

— Ти на кого голос підвищуєш, боєць? — дід зробив крок у мій бік, і я мимоволі напружився. — Перед тобою жінка і старший за віком та званням!

Я оторопів. Цей чоловік дивився на мене так, ніби я не власник IT-імперії, а новобранець, який переплутав лівий чобіт із правим і намагається довести, що так і треба.

— По-перше, — я витер піт із лоба, — я не боєць, а власник цього будинку. По-друге, Андрію потрібна допомога.

— Відставити допомогу! — відрізав дід. — Зятю, ти на себе в дзеркало дивився? Вигляд неналежний. Очі бігають. Обличчя в слині. Ти в такому вигляді за стіл збираєшся сідати? Машка дві години борщ варила, а ти тут мітинги влаштовуєш?

— Але, — я намагався знайти хоч якусь логіку в цьому хаосі, хоча вже й сам не розумів, чому ми говоримо про речі, а не про цю божевільню. — У машині ще повно коробок. Андрію самому важко, я маю...

— Він впорається! — дід поплескав Андрія по плечу так, що в бідолахи підкосилися коліна. — Ми з цим молодим бійцем зараз швиденько все розвантажимо за планом. Він у тебе хлопець старанний, хоч і дихає, як загнаний поні. А ти — кру-гом! Наго-ру! П’ять хвилин, щоб привів себе до ладу. Час пішов!

Я відкрив рот, щоб видати промову про приватну власність, але погляд діда був таким важким, що слова застрягли в горлі. Це було дивно. Я керував сотнями людей, я вибивав умови у затятих акул бізнесу, але зараз... зараз я чомусь просто розвернувся у бік сход.

Ноги самі слухняно рушили до них. Андрій кинув на мене погляд, повний розпачу й німого прохання про порятунок, але дід уже всунув йому в руки чергову коробку.

— Тягни, козаче! Рух — це життя!

— Зятьок, і піджак цей свій зніми, — кинув дід мені в спину, коли я був на середині сходів. — Ганчірка якась жіноча, наскрізь просвічує. Тільки тканину перевели на дурницю.

Я піднімався на другий поверх, відчуваючи на собі погляди всієї цієї «армії». Позаду Марія, наспівуючи щось під ніс, спокійно пішла на кухню. Краєм ока я побачив Буцефала... цей рудий монстр вмостився прямо на моєму перському килимі й почав вилизувати лапу, видаючи звуки, схожі на роботу несправного насоса. Десь бігали діти і генерал у відставці. Моє життя йшло шкереберть.

Зачинивши двері спальні, я притулився спиною до стіни. Нарешті тиша. Моя ідеальна тиша повернулася... рівно на п’ять секунд.

— Дядьку Славо! А де у вас тут хом'ячки живуть? — пролунав тонкий дитячий голос прямо за дверима, а потім почулося дряпання чогось металевого по лакованому дереву. — Денька, дивись, тут ручка золота! Давай її відкрутимо!

Я заплющив очі й просто сповз по дверях на підлогу. Два роки... Андрій сказав, що йому знадобиться премія в розмірі яхти? Ні, це мені знадобиться власний острів. Бажано безлюдний.

Я пішов у ванну і глянув у дзеркало. Слина сенбернара стягувала шкіру, костюм за шалені гроші можна було викидати, а в очах — чистий шок.

— Касавін, — прошепотів я своєму відображенню, змиваючи сліди «любові» Буцефала. — Фіктивний шлюб — це був твій найкращий план. Просто браво!

Знизу долинав гуркіт коробок, командний голос діда та дитячий сміх. Мій дім був окупований, і, судячи з запаху засмажки, що пробивався навіть крізь вентиляцію, загарбники прийшли надовго.

— Ну що ж, — зітхнув я, витираючи обличчя рушником. — Подивимося, чия візьме.