Глава 4. Облога білої фортеці

Я так і закляк біля своєї машини, боячись зробити бодай крок до власного порогу. Андрій, мій незламний помічник, який зазвичай виглядав так, ніби щойно зійшов з обкладинки Forbes, зараз нагадував безпритульного. Його ідеально випрасувана сорочка була пом’ята, одна пола піджака безглуздо задерлася, а краватка з’їхала набік, більше нагадуючи зашморг, ніж елемент ділового стилю.

— Андрію? — я нарешті знайшов сили сказати хоч щось. — Що... що з тобою сталося? Що тут відбувається?

Боковим зором я помітив, як хлопчик у дворі “розмножився”. Тепер їх було двоє, і вони з якимось первісним азартом готувалися добити мій нещасний робот-пилосос, який забився під декоративний кущ. А пес... Мені аж в очах потемніло. Це була не тварина, це був рудий кудлатий велетень, який одним виглядом обіцяв моєму інтер’єру швидку й болісну смерть.

Андрій повільно підняв на мене погляд. У його очах плескалася така безодня відчаю, яку я бачив хіба що у наших провідних програмістів після сорока годин безперервної роботи над новою програмою.

— В’ячеславе Сергійовичу... — прохрипів він, намагаючись поправити краватку тремтячими пальцями, але тільки сильніше її затягував. — Я звільняюся. Прямо зараз. Або пишіть премію, на яку я зможу купити невелику яхту. Можна без вітрил, аби тільки вона дрейфувала десь подалі від цього божевілля.

— Де вона? — я кивнув на двері будинку, звідки в цей момент донісся такий гуркіт, ніби хтось вирішив пересунути мою монолітну стіну без допомоги техніки. — Де Марія? Що тут, в біса, відбувається?

— Вона на кухні. Сказала, що ваш холодильник — це «виставка порожнечі» та «знущання з людського організму». Вона вже щось там смажить і варить, — Андрій нервово озирнувся на двері, ніби чекав, що звідти вилетить граната. — Але це не головне. Там... Там він.

— Хто, він? — я напружився, відчуваючи, як по спині пробіг неприємний холодок. Навіть уявити не міг який ще сюрприз чекає на мене.

— Генерал, — Андрій помітно здригнувся, і я побачив, як у нього мимовільно смикнулося плече. — Він змусив мене тричі паркувати машину, бо я, бачте, «зайняв сектор обстрілу». А потім наказав віджатися десять разів, бо я неправильно тримав сумку з розсадою. Я віджався, В’ячеславе Сергійовичу. Я не міг перечити йому. У нього такий погляд, ніби він бачить тебе наскрізь.

Я рішуче відсторонив помічника і пішов до дверей будинку. Лють нарешті почала витісняти розгубленість. Це мій дім! Я тут господар, я плачу за затишок, за тепло і за спокій! Ніякі генерали не будуть встановлювати тут свої армійські порядки. Марія підписала контракт, вона повинна була розуміти межі допустимого чи повідомити про кількість членів сім’ї.

Намагаючись впорядкувати хаос у голові я готувався до серйозної розмови з Марією. Але не встиг я зібрати думки до купи, як нізвідки з’явилося лихо, яке називається псом. З радісним гавкотом, від якого завібрували шибки в моїх панорамних вікнах, ця істота кинулася прямо на мене.

Я не встиг виставити руки для захисту, як він врізався лапами мені в груди. Не втримавшись на ногах полетів спиною назад, впавши прямо на свою ідеально вистрижену галявину. Повітря з легень вибило миттєво. А наступної миті величезний, гарячий і дуже мокрий язик Буцефала пройшовся по моєму обличчю — від підборіддя до самого лоба. Він ретельно змивав залишки моєї гідності разом із дорогим сонце-захисним кремом.

— Буцефал, відставити дезінфекцію! — пролунав голос, гучний і чіткий, як постріл.

Пес вмить відбіг залишивши мене в спокої, і лише підняв хмару пилу після себе. Поруч стояв чоловік: сивий, з прямою, як залізнична рейка, спиною і очима, які, здавалося, могли просвердлити дірку в мені.

— Ну що, зятю? — він дивився на мене зверху вниз, поки я намагався піднятися, люто витираючи обличчя рукавом піджака. — Слабенький ти якийсь. Координація нульова, на ногах не стоїш. Машка казала, ти великий начальник, стратег, а ти навіть собаку зустріти не можеш без втрати позицій.

Я завмер, хапаючи ротом повітря і намагаючись придумати гідну відповідь, але слова застрягли в горлі. За спиною діда промайнули дві руді голівки, які в секунду забігли в дім.

— Танки! Дивись, Тьома, які тут круті сходи для танків! Можна запускати з самого верху! — вони одразу зникли в глибині будинку. Я почув характерний брязкіт дешевого пластику по моєму дорогому мармуру. Серце кров’ю обливалося від уявлення того гармидеру, що вчинила ця сімейка.

— Маріє! — закричав я, нарешті повернувши собі дар мови. — Маріє, негайно йди сюди! Нам треба серйозно поговорити!

— Не виховано так поводитися, — замість Марії зі мною заговорив дідусь.

— Андрію, чому ти ще тут? Чому не поїхав? — процідив я крізь зуби ігноруючи питання старого.

— Речі, В’ячеславе Сергійовичу... — він вказав на відкритий багажник. — Павло Петрович сказав, що я не зрушу з місця, поки кожна коробка не буде занесена згідно з його «планом дислокації».

— Правильно говориш, синку, — усміхнувся дідусь у військовій формі. — Хоч одна вихована людина. Нічого ми тебе перевиховаємо, — похлопав мене по плечу так, що я знову ледь не опинився на галявині. — Спишу таку поведінку на нерви.

— Нерви? Ми з Марією домовлялися зовсім не про це, — мені бракувало повітря в легенях від обурення.

— Ваші домовленості мене не цікавлять, якщо речі не на місці, — обурився генерал та пішов в бік машини. — Краще б допоміг!