Глава 3. Бонус

Весь день я провів в офісі, намагаючись хоч якось загасити пожежу в новинах. Дзвінки від інвесторів сипалися один за одним, пошта завалена гнівними листами від партнерів, ще й система почала глючити — мабуть, відчула мій стрес. Але робота завжди мене заспокоювала.В ній все просто: є проблема — є рішення. Я переконав себе, що Марія — це просто складний проект. Ну, трохи ризикований, у який треба вкласти час і терпіння. Але для мене немає нічого не можливого. Все швидко закінчиться, як і почалося.

Ну, переїде вона в гостьову кімнату. Ну, буде маячити десь на кухні за сніданком. Можливо, доведеться пару разів вийти з нею у світ, потриматися за руки під камерами, щоб згодувати ілюзію щасливого шлюбу. Якось переживу ці два роки. Зрештою, я вибудовував складні схеми, невже я не вживуся з однією дівчиною в будинку на п'ятсот квадратів?

Ближче до шостої вечора я нарешті закрив ноутбук і набрав свого помічника Андрія. Щойно він підняв слухавку, я почув звук, який не міг ідентифікувати: щось середнє між обвалом цегли та роботою будівельників. А слідом — пронизливий дитячий вереск, від якого заклало вуха.

— Андрію, що там у тебе? Ти на дитячому майданчику? — гаркнув я в трубку.

— Пане В’ячеславе… — голос Андрія тремтів. Він задихався так, ніби щойно пробіг марафон. — Ми на місці. Тобто Марія на місці. І… її речі теж. Усі.

— У чому проблема? Чого ти так сопеш? Шафа не влізла в машину? — роздратовано запитав я.

— Шафа — то було б пів біди. Ви знаєте, я лояльний співробітник, — Андрій важко зітхнув, — але мені здається, що моєму джипу тепер капець. Підвіску точно доведеться ремонтувати. І хімчистку робити… від… е-е-е… собачої слини.

— Якої ще слини, Андрію? — невдоволено запитав. — Ти про що взагалі?

— Ви краще приїжджайте і все побачите самі. Швидше. Бо її дідусь… він уже почав переставляти ваші меблі у вітальні. Каже, йому «не подобається ця порожнеча», і він хоче зробити «нормальний спостережний пункт». А близнюки… вони знайшли ваш робот-пилосос і тепер влаштовують перегони.

Холодний піт проступив у мене на лобі. Щось надто забагото він перелічив кількість осіб в моєму будинку. Мала ж бути лише одна дівчина!

— Які ще близнюки? Який дідусь? Марія сказала «сім'я»! Я думав, це формальність, яка стосується лише нас.

— Це дуже… вагома формальність, — пригнічено відповів помічник. На фоні почувся звук розбитого скла. — Ой… Здається, ваза в холі заважала Буцефалу розвернутися.

— Який, до біса, Буцефал? — я просто орав у трубку.

— Буцефал... — вереск Андрія і короткі гудки.

Я вилетів з офісу, ігноруючи здивовану секретарку. Моє серце калатало не від кохання, а від справжнього тваринного жаху. У голові пульсувала одна думка: «Маріє, що ти накоїла?!»

Я летів додому, порушуючи всі правила. Я уявляв, як малі діти в шоколаді лапають мої білі стіни, а якийсь дід встановлює свої порядки. І ще цей Буцефал... страшно було уявити, хто це насправді. Чому Марія не повідомила про ці деталі? Чому ніхто мене не попередив?!

Коли я нарешті заїхав на подвір’я, то мало не врізався в дерево. Джип Андрія стояв перекошений, забитий коробками, вудками та величезним мішком корму. Побачивши той мішок, я затремтів. Корм для пса! В моєму будинку?

Посеред мого ідеального газону стояв кремезний чоловік у військовій куртці й діловито тикав пальцем у мої японські клени. А на порозі стояв Андрій. У руці він тримав дитячий кросівок, що миготів вогнями, а на піджаку в нього красувалася величезна мокра пляма.

Я вийшов з машини, відчуваючи, що ноги стають ватяними. У цей момент з відкритих дверей мого будинку вилетів робот-пилосос, за яким біг малий хлопчик із криком: «В атаку!». А слідом, збиваючи все на своєму шляху, вилетів величезний рудий сенбернар. Це був не пес, а гора м’язів, шерсті та некерованої енергії.