Розділ 29. Олег.

— Нічого собі заяви, — не помічаю, що проказую вголос власні думки.

Янка знову одним реченням припечатує мене до підлоги.

Збентеженим поглядом витріщаюсь на неї, а Яна, і собі, дивиться на мене з викликом. Підборіддя підняте, очі сповнені рішучості. Зіниці розширені, губи напружені та стиснуті у рівну риску. Вона нервує. Я бачу, як кусає щоку зсередини.

— А більше ти нічого не хочеш? — Відповідаю питанням на запитання.

Розумію, що трохи перегнув із різкістю тону, але нічого вже вдіяти не можна. У голові наче повний боєкомплект розривається. Мої здогади виявилися дуже влучними — з Яною дійсно щось коїться. Спочатку вдома вона скидає на мене купу претензій та сліз, тепер тут, сидячи на трибунах, ні з чого вистрілює бажанням про розлучення.

Ага, прямо зараз. Вже біжу подавати до РАГСу заяву на розірвання шлюбу.

— Ні, тільки це, — ледь чутно відповідає Яна. Її голос звучить вже не так непохитно, як секундою раніше.

— Розлучення не буде, — карбую у відповідь.

Ледве стримуюсь, щоб не схопити Янку за плечі та не витрусити всю цю дурню з її голови. Адже все нормально було, чого раптом з’явилися ці безглузді примхи?

Власне, а чого я зволікаю?

Хапаю Яну за плечі та притягаю до себе. Вона пихкає носом прямо мені в шию. Долонями впирається в груди, але не так щоб сильно. Трясти її нема жодного сенсу, бо і так тремтить мов осінній лист.

Що ж з тобою відбувається, моя люба?

Знаю, що спитай я прямо «що трапилося?», вона нізащо чесно не відповість. Або ще гірше, в улюбленій жіночій манері вимовить нейтральне «нічого» і далі залишить мене битися у здогадах головою.

— І що тепер робити, якщо ми хочемо різного? — тихо перепитує моя чарівна дружина.

Все ніяк не заспокоїться. Її ніби заклинило і вона, мов заведена дитяча іграшка, знову повторює слова про розлучення.

— Нічого не робити.

— Але… — Яна намагається вирватися з моїх обіймів, штовхає мене ліктем убік. У відповідь на ці потуги я лише міцніше стискаю кільце своїх рук навколо неї та втикаюсь підборіддям у її маківку.

— Жодних «але», люба. Поговоримо про це, коли ти заспокоїшся.

— Я СПОКІЙНА! — голосно вигукує Яна, чим привертає увагу людей, що сидять навколо.

Від чужої уваги вона одразу нітиться та ховає обличчя мені в груди. Її незграбні рухи викликають у мене легку посмішку.

— Я й бачу. Сьогодні ти суцільний спокій.

Яна заплющує очі та робить глибокий вдих. Бачу, як стискаються в кулак її пальці, як біліють кісточки пальців. Вона намагається взяти контроль над гормонами, що розбурхали розум. Або емоціями. Хто тут розбере?

Може, у неї почалося горезвісне ПМС? За останні місяці я встиг помітити, що десь за тиждень до менструації Яна завжди трохи збуджена. Щоправда, сьогодні її нервозність досягла апогею, таких піруетів у неї ще не було.

Може, у неї є якісь проблеми зі здоров'ям? Чи з батьками горе? То чому вона мені про це не говорить? Чому не ділиться?

Схрестивши руки на грудях, Яна продовжує невдоволено бормотіти щось собі під ніс. Я на якусь мить думаю, що то вона почала знову стежити за грою на полі. Правда, коли Яна ніяк не реагує на падіння Тимура в дальньому кутку, то стає зрозуміло — думками моя дружина явно десь дуже далеко звідси.

Через кілька хвилин я відчуваю, як Яна перестає тремтіти. Розслаблюється нарешті. Та навіть спокійно кладе мені голову на плече.

— Ян, що відбувається? — Ставлю просте питання та відчуваю, як спина дружини миттю напружується. — Тільки прошу, без отих от стандартних відмовок «нічого», «тобі здалося» та таке інше. Я ж бачу, що тебе щось дуже сильно бентежить. Я хочу в цьому розібратися,  за можливості допомогти.

Яна кілька хвилин зволікає з відповіддю, ніби роздумує, чи варто викласти переді мною всі карти, або краще обійтися безглуздим «нічого».

Намагаюся вловити навіть незначні зміни в її міміці. Яна то мружить лоба, то підтискає губи. Навіть дивиться кудись повз мене. Мабуть, її й правда турбує щось надсерйозне та важливе.

Чому вона боїться мені про це розповісти? Я не розумію. Адже ми одна сім'я. Я готовий підтримати її у всьому.

Щойно Яна відкриває рота, до нас підбігає Тимур.

— Тату, ти бачив? Бачив? Я забив гол. Го-о-ол. Ех, шкода, що час закінчився і пролунав фінальний свисток. Мам, мам, а ти бачила? — дитина смикає її за рукав спортивної кофти.

За сваркою ми з Яною, звісно, проґавили все найцікавіше, що відбулося на полі. Ані рев трибун, ні оплески батьків, ні свисток арбітра ми не чули, акцентуючись одне на одному. Але про таку біду семирічній дитині краще не повідомляти. Образ буде на рік вперед.

— Звичайно, ми бачили все, любий, — Яна розгублено переводить погляд з мене на сина. — Ти просто молодчина! Справжній футболіст.

— Чемпіон, — я смикаю маківку Тіма та підхоплюю на плече його сумку.

Всю дорогу додому Тимур не заспокоюється та без зупину переказує все, що сьогодні відбувалося за час гри. Ми з Яною час від часу намагаємось вставити бодай слово, щоб показати дитині, що уважно її слухаємо. Хоча насправді, відбувається все геть навпаки.