Розділ 26. Яна.

— Доброго ранку, мамо! — махає мені Тім рукою, замурзаною в муці.

Він вдягнутий у великий кухонний фартух, на голові білий кухарський капелюх з плямою від чогось жирного.

— Що тут відбувається? — Мої сонні очі починають перелякано сіпатись від побаченого.

Обідній стіл завалений  брудним кухонним приладдям: миски, столові прилади, товкачка, віничок, шматки пергаменту та зім’ята фольга. За межами розділової дошки лежать шматочки нарізаної ковбаси, натертий сир, яєчна шкаралупа з забутим білком, що стікає на підлогу. Усюди розсипані приправи, на дверцятах шафок видніються відбитки.

Весь цей гармидер змушує мене сумніватися в тому, що сьогоднішній ранок насправді добрий.

— Що це? — переляканими очима ще раз обдивляюся увесь цей хаос. — На що ви перетворили кухню?

— Готово! — гепнувши дверцятами духової шафи, Олег випростовується на повний зріст. — Доброго ранку, люба, — усміхнено промовляє він, обернувшись до мене. — Добре спала?

Його чоло біле від борошна, на щоці застигла пляма кетчупу, а чорна футболка вже схожа на якесь меню з плям. Ще й брудні руки витирає білим рушником.

Моя господарча душа просто волає від гніву. Невже не можна спочатку руки помити? Швидше за все той рушник до білосніжного стану тепер вже ніколи не відіпрати.

— Ти чому вдома? Тобі ж не можна перебувати поряд з Тімом, поки він хворіє.

— Лікар сказав, що за стільки днів Тимур більше не переносник цієї зарази, тож я спокійно можу бути поряд. Тож ми з Тімом вирішили, що треба влаштувати з цього приводу урочистий обід та спекти піцу.

Олег обводить рукою так зване «свято», яке вони влаштували на кухні.

— Я сподіваюся, ви це все помиєте до того, як ми сядемо їсти?

— Та раз плюнути! — швидко погоджується Олег. — Ми намагалися робити все дуже акуратно. Так, синку? — він знімає з голови дитину брудний кухарський ковпак та крутить його в  руці.

— Ну-у-у… — Тім спочатку оглядає увесь фронт робіт, оцінює масштаби катастрофи, яку вони з татом розгорнули на кухні, і лише потім проголошує власні умови: — Чур, я посуд мити не буду! І стіл теж не буду! І взагалі я вже хочу їсти.

— Ех, ти! — Олег куйовдить Тімові волосся. — Гаразд, тоді ти митимеш підлогу, а я зроблю все інше.

— Ні-і-і! — син одразу протестує. — Я не хочу торкатися брудної швабри.

Допоки Олег із Тімом сперечаються про розподіл того, хто та що прибиратиме, я тихенько вислизаю з кімнати та повертаюся на другий поверх.

Маю дуже сильне бажання вигнати хлопців із кухні та самостійно все там прибрати. Але скільки можна? Я ж наче жінка, а не кінь.

Заповнюю ванну гарячою водою. Аби не передумати останньої миті, додаю у воду ще улюбленої морської солі та капаю кілька крапель ароматної олії лаванди.

Вже час розірвати це порочне коло під назвою «я можу все сама». Я не мушу прибирати за всіма постійно. Олег та Тіму вже досить дорослі та самостійні чоловіки, аби впоратися з ганчіркою та пилосмоком. Самі насмітили, тож тепер нехай самі й прибирають увесь той безлад.

Даю собі пів годинки на лежання у ванній, сподіваючись, що цього часу буде вдосталь, аби розслабити не лише м’язи, а й думки, що весь час повертаються до того жахіття, що прямо зараз коїться на кухні.

Але де там.

Дурна звичка «контролювати все» не дозволяє мені довго лежати в теплій воді. Я маю бачити що роблять хлопці з ганчірками. Тож вже за двадцять хвилин, я повністю одягнена спускаюся на перший поверх, би проконтролювати моїх горе-кулінарів та в дечому навіть допомогти.

Проте на мене знову чекає сюрприз.

Кухонні фасади сяють так, що можна навіть розгледіти своє відображення. Олег закінчує мити посуд. Стільниця чиста, сміття більше ніде не видно.

Тимур із серйозним виразом обличчя натирає мокрою шваброю підлогу. На блискучій плитці, звісно, лишається чимала купа розводів, через які доведеться ще раз її мити, але я все одно тішуся такій злагодженій праці двох моїх чоловіків.

Не утримуюсь від оплесків.

— Браво! — вигукую я схвально. — Ви такі молодці.

— Це ти ще нашу піцу не куштувала. Еге ж, Тіме?

Аромат тіста з начинкою, що готується в духовці, розноситься по кімнаті.

— Угу, — буркає син, домиваючи останній куточок кухні. — Я все, — полегшено зітхаючи він витирає спітніле чоло.

Поки хлопці розходяться по ванних кімнатах, щоб помитися та перевдягатися, я дістаю апельсиновий сік з холодильника та склянки з шафи. Ставлю їх на стіл, а потім туди ж виставляю тарілки з вилками.

Пищання духової шафи повідомляє про готовність піці, тож вже можна починати святковий обід.

— Піца дуже смачна. Тіме, Олегу, ви молодці! Дякую, — гадки не маю скільки разів за останні пів години я хвалю свого сина та чоловіка за старання.

Не втримуюсь на місці та тягнуся за черговою добавкою. Вже третьою.

— Мамо, мені залиш, — скиглить з набитим ротом Тимур.