Розділ 24. Яна.

— Та хай йому грець! — Гарячий напій миттєво просочується крізь тонку сорочку.

Попила кави — називається.

Кручуся на кріслі та намагаюся сухою серветкою ввібрати вологу, що обпалює шкіру грудей.

От тобі й спокусила чоловіка. Він собі щасливо уже третю чашку кави п'є за півдня, а я ще навіть першу не подужала. Руки чогось раптом вирішили, що з тілом теж треба поділитися підбадьорливим напоєм.

Чому на нашій планеті на законодавчому рівні ще не винайшли такого спеціального сповіщення, яке б попереджало людину, що наступного дня його чекатимуть негаразди та невдачі? Прокидаєшся вранці, а тобі («дзинь») і прилетіло повідомлення у телефон із позначкою: «Сьогодні провальний день. Залишайтеся в ліжку та відпочивайте». Не життя, а казка була б. Лежиш собі під ковдрою щасливий, чекаєш допоки не прилетить нове сповіщення про наближення вдачі.

— Щось трапилося, Яно Олександрівно? — через відчинені двері кабінету лунає стурбований голос генерального директора.

— Біда трапилася, — відповідаю тихо.

Витираю коричневу пляму вологими серветками. Промокла тканина прилипає до шкіри та відтепер чітко повторює мої округлі принади разом із мереживом бюстгальтера. Всім охочим на радість.

Радію, що зараз у приймальні нікого зайвого.

— Яка саме?

Від несподіванки я аж підстрибую на місці. Знову не почула, як Тітов підійшов до столу.

— Я тобі точно дзвіночок на шию повішу, — бубоню мов стара бабця біля під'їзду та погрожую Олегові пальцем.

Це вже, мабуть, вдесяте, якщо не більше, коли Олег ось так підкрадається до мене і лякає. Як моє серце ще витримує ці випробування, я не розумію.

Випростовую плечі та, без зайвих думок, повертаюся до Олега передом.

— Ось дивись! Це ж просто жах! — Ще й руками вказую на пляму.

— І не кажіть, Яно Олександрівно! Це просто жахіття, — співчутливо киває Олег та починає хитро всміхатися. Ще й дивиться виключно на мої промоклі принади. — Неприпустимо та безжально до оточення мати такі гарні груди!

— Оле-е-егу! Не знущайся! — Мені здається, я от-от заплачу. — За годину твоя нарада, на якій я маю бути присутньою. Ти сам так наказав. Що я буду робити з цією плямою? Я не можу ходити так по офісу, ще й запасного одягу сьогодні немає. Спочатку я подумала піджаком її закрити, але не вийде, бо  там надто глибокий виріз. Нічого не приховати.

— Ходімо, — Тітов бере мене за руку та веде до кабінету.

— Якщо ти вирішив згаяти час до наради «обідом» на столі, то я не згодна. Я зараз не в тому настрої. Ще потрібно підготувати документи, забрати звіт з бухгалтерії, замовити квитки… Це що?

Олег дістає зі своєї шафи білу сорочку та простягає її мені.

— Вдягни.

Тітов миттєво пропонує розв’язання виниклої проблеми. Я здивовано кліпаю повіками та не вірю, що цей чарівний та кмітливий мужчина — мій чоловік.

— Так, я знаю що розмір трохи не той, але гадаю, ти знаєш спосіб як десь загорнути, вивернути, підперезати так, щоб одразу неможливо було зрозуміти, чоловіча сорочка на тобі чи жіноча.

— Ти серйозно? — Моя посмішка розтягується від вуха до вуха.

— Авжеж. Не з плямою ж тобі ходити та «плямувати» честь свого керівника? — після жарту Олег завбачливо робить крок назад.

Іншого дня я може розлютилася б на нього, але зараз мені не до того.

— Гаразд. Давай хутчіше свою одежину, я перевдягнуся, — забираю сорочку з рук Олега та підходжу до дивана. — Вийди з кабінету, будь ласка.

— Чого це?

— Бо я знаю, чим скінчиться таке перевдягання. До наради знову нічого не буде готове, і я буду бігати мов навіжена, — стаю спиною до чоловіка та розстібаю заплямовану блузку.

— Сувора ти жінка, Яно Олександрівно! — Невдоволено бурмоче Олег.

— Я не сувора. В мене просто чудова пам'ять. Сьогодні вранці ти навмисно лишив мене збудженою та незадоволеною.

Блузка з плямою летить на генеральський диван, я стою посеред Олегового кабінету в одному бюстгальтері.

— Тим паче! Ба як все вдало сходиться. Я прямо зараз можу спокутати власну провину. У повному обсязі! Яно… — з грайливими нотками в голосі Олег вимовляє моє ім’я.

Підходить ближче.

Я вдягаю чоловічу сорочку до того як Тітов притискається до мене тілом. Його долоні торкаються попереку, розходяться у різні боки та сходяться на животі.

Плескаю Олега по руках.

— Ні! — Ще раз б'ю Тітова по пальцях. — Я ж кажу тобі, нічого не буде!

— Яно, не будь такою жорстокою. Нумо швиденько… — Олег у повній бойовій готовності, його збудження тисне на мене та чекає на подальші вказівки.

— Олегу, ні… — намагаюся сказати це суворо, але Тітов застосовує заборонену тактику та починає мене лоскотати у відповідь на опір. — Олег, припини.

Ми вдвох починаємо голосно та дзвінко сміятися. Намагаюся викрутитись з чоловікових обіймів та уникнути тортур його пальців. Повертаюся обличчям до Олега.