Розділ 23. Яна.

— Не треба було погоджуватись на цю роботу, — вимовляю я невдоволено, бігаючи зі спальні до гардероба і назад.

Поспіх змушує мене робити дивні та не зовсім логічні речі. Нафарбувавши тінями ліве повіко, я раптом згадую, що не застебнула спідницю. Вона все ще вільно бовтається в мене на стегнах. То ж я кидаю пензлик на туалетний столик, забуваючи про праве повіко, і тягнуся руками до блискавки.

З певними зусиллями, але я все ж застібаю єдину випрасувану спідницю-олівець, що лишилась у шафі. Вже навіть гадала, що втрачу свідомість, аж настільки сильно довелось втягнути живіт та затамувати подих, аби до кінця дотягнути той залізний бігунок.

Мені таки варто припинити щовечора об’їдатися домашнім печивом, яке останнім часом пече для нашої родини Ніна. Бо з такими темпами я скоро ні у що, окрім чоловічого светра, більше не влізу.

— Чого це? — з відверто знущальною та цілком розслабленою посмішкою перепитує Олег. Він неквапливо застібає запонки на манжетах сорочки.

Зовсім не хвилюється, на відміну від мене.

Я стою перед дзеркалом на бежевому бюстгальтері, спідниці та панчохах. Взагалі-то, панчохи не входять до ділового вбрання особистого помічника пана Тітова, який я для себе підібрала вчора ввечері.

Але сьогодні з самого ранку все почало йти шкереберть.

Намагаючись вдягтись якомога швидше, я примудрилася порвати останні капронові колготки, що були у шафі. Зачепила нігтем тканину так, що стрілка за секунду розповзлась від п'яти аж до стегна. Ще й білу сорочку забруднила тональним кремом.

— Ми другий тиждень поспіль запізнюємося на роботу, Олегу.

Наношу чорну туш на вії та знову біжу до гардеробної кімнати, щоб знайти чисту сорочку або блузу.

Дві кофтини летять назад у шафу через тканину, що занадто просвічується. У такому вигляді Олег точно зачинить у своєму кабінеті та не випустить допоки не закінчиться робочий день. Чорна сорочка летить у кошик для сміття. Навіщо взагалі вона займає місце на полиці, якщо все одно не застібається на грудях?

Лишається остання сорочка кремового кольору з безглуздим мереживним коміром. Вона теж чомусь трохи тугуватою стала в грудях. Схоже печиво не лише на стегнах відклалося. Чи то я з пранням щось не те утнула? Хм.

Гаразд. Сподіваюся, ці ґудзики витримають один робочий день. А там будуть вихідні, куплю сорочок тоді нових.

Поки я бігаю сюди-туди по кімнатах, минає ще хвилин десять. Олег стоїть вдягнений у черговий діловий костюм, цього разу темно-синього, майже чорного кольору. Біла сорочка застебнута на всі ґудзики, без краватки. Останнім часом він вирішив повністю від неї відмовитись, аби не псувати собі настрій з самого ранку. Єдине, чого Олегові не вистачає, щоб висуватися на роботу, — це годинника на правій руці. Але то справа кількох секунд.

Застебнувши сорочку, я нахиляюся ще раз перевірити свої панчохи на цілісність. Зовсім не піклуюся про правильний нахил чи привабливість пози. Проводжу долонями від щиколоток до стегон, промацую капрон на гладкість та відсутність затяжок.

— Кхе-кхе, — хрипким голосом озивається чоловік. — Яно Олександрівно, а ви точно поспішаєте на роботу?

Руки Олега лягають на мій поперек, а стегна нетерпляче торкаються сідниць.

— А? Що? — я настільки заклопотана одежею, що не одразу розумію про що він каже.

Швидко випростовуюсь та здуваю волосинку, що прилипла до носа і заважає.

— Нагнися ще раз отак і я покажу тобі про що я кажу, — Тітов намагається прогнути мене твердим бажанням, через яке, власне, я щоранку бігаю по хаті мов загнаний кінь.

Бентежне тремтіння біжить по тілу. Знову. Як і щодня, щоранку. Варто тільки йому доторкнутися до мене.

— Притримай свого коня, любий, хоча б до вечора, — я закочую очі, подумки нагадуючи собі, що ми запізнюємося на роботу вже на двадцять хвилин. — У тебе сьогодні дуже щільний графік, який з кожною хвилиною затримки стає ще щільнішим.

Повертаюсь обличчям до Олега та за звичкою виправляю комір його сорочки, хоча він не нікуди не згорнувся. Роблю це просто, щоб відволікти думки від спокусливої пропозиції коханого.

— Проте, ні. Ввечері теж доведеться вкласти коня спати без солодкої морквинки, — промовляю з сумом, згадавши про сімейні плани, та йду збирати речі у сумочку.

— Це ще чого? — дивується Олег.

— У Тимура сьогодні виступ, ти забув?  У школі в актовій  залі? Там буде купа дітей, жарти, танці, мініатюри? — Зиркнувши невдоволено на Олега, я швидко наповнюю сумку необхідним: антисептик, гребінець, навушники, телефон, пластир.

Ніби нічого не забула.

— Вже сьогодні? Мені неодмінно там бути присутнім?

Олег обожнює проводити час із Тимуром, але кожного разу, коли треба з'явитися в шкільних стінах, він ставить це питання. Певно, шкільні роки в нього пройшли не найкращим чином, і тому він так їх ненавидить.

— Звісно! Сам жалівся, що при народженні Тимура не був присутній, то хоч на шкільні змагання з гумору сходи. Сину буде приємно, — в першу секунду цей жарт здається мені досить кумедним.

Проте Олег миттю стає серйозним, навіть трохи злим. І лише після цього я розумію, що ляпнула відверту дурню.