Розділ 29.1.

Яна

Навіть не дивлячись на чоловіка, за тоном голосу я розумію в якому він настрої. Обережно знімаю руку Михайла зі свого плеча. Повільно встаю з місця і лише тоді наважуюсь підняти очі на чоловіка.

Олег вже звично змушує моє серце битися частіше. Лише однією своєю присутністю в радіусі кількох метрів.

Він прийшов сюди вдягнутий у все чорне. Такий загадковий, привабливий, сексуальний. Рукави сорочки закочені по лікті, тож всім видно його м'язисті руки. Верхні ґудзики розстебнуті, і можна помітити судини на шиї, які пульсують занадто швидко. На зап'ястя правої руки сяє улюблений годинник. А волосся виглядає так, ніби він приїхав сюди прямо з барбер-шопа.

Однією рукою Олег упирається в спинку стільця, що стоїть навпроти, другу тримає в кишені штанів. Вираз обличчя не прочитати. Але я знаю, що ця його розслаблена поза дуже оманлива.

Достатньо подивитися на те, з якою силою він стискає нещасну спинку ресторанного стільця: кісточки пальців втратили свій пігмент, надулися вени на передпліччі. Один неправильний рух і станеться вибух. Навіть місцева охорона не встигне вчасно.

Проте я не боюся. Я в захваті від того, що здається здогадуюсь, чому він примчав аж сюди в таку годину. Закохана дівчинка всередині мене тріумфує і тріпоче.

Олег підіймає куточок вуст, але посмішка виходить неприродною. Він уважно стежить за мною та Михайлом. Його зіниці звужені. Від ревнощів він, здається, ладен напасти на нас будь-якої секунди, як хижак.

Ще мить тому я хотіла виправдовуватись за обійми старого друга, але зараз навпаки. Я хочу провокувати Олега ще сильніше. Хочу смикати його за «вуса». Хочу бачити його реакцію, хочу відчути усі його почуття.

Попався, чоловіче! Невже не подобається картина, яку бачиш перед собою?

Щоправда, втягувати Мішу в наші із чоловіком дивні ігри я не планую. Він тут ні до чого, це тільки між мною та Олегом.

З викликом дивлюся на свого чоловіка та копію інтонацію однієї відомої нам двом панночки:

— І тобі привіт, Олежику! — спеціально розтягую лагідно-зменшувальну форму імені, бо знаю, як це йому не подобається.

Жовна на вилицях Тітова починають смикатися, аж щелепу зводить. Посмішка зникає з лиця, і очі стають темнішими.

— Що ти тут робиш? Невже робота спромоглась відпустити? І навіть без істерики?

Я демонстративно схрещую руки перед собою та не помічаю, як мимоволі роблю свої груди вищими, а улоговинку — виразнішою. Обидва чоловіки тієї ж миті спрямовують очі до мого декольте. Явно не для того, аби розгледіти шрам на ключиці.

— Тебе це дивує? — кадик Олега сіпається, вогонь в очах спалахує ще яскравіше.

Мимоволі опускаю очі нижче, копіюючи чоловіків, і охаю від зніяковіння. Хочеться миттєво закритися долонями або смикнути вище ліф сукні. Якесь воно аж занадто сміливе.

Насилу опускаю руки вздовж тіла. Роблю глибокий видих. Сьогодні я королева, я смілива та спокуслива. Нехай дивляться.

— Ви знайомі? — Михайло голосно ковтає і переводить погляд на Олега.

Увага чоловіка настільки поглинула мою свідомість, що я здригаюся від голосу колишнього однокласника, який все ще перебуває надто близько до мене.

— Знайомі, знайомі. Навіть дуже, — пускаю поглядом гострі стріли у бік Тітова, а потім мило всміхаюся розгубленому однокласнику. — Міш, познайомся, це Олег — мій чоловік.

— Чоловік? Ти що одружена? — Однокласник ще раз оцінювальним поглядом пробігається по моєму чоловікові, після чого повертається до мене. Тепер він дивиться виключно мені в очі.

— Так. Я заміжня жінка, Міша. Тож вибач, потанцювати в нас не вийде, — тисну зніяковіло плечима.

— Це ти вибач за нетактовність, — Михайло раптово бере мене за руки. — Побачив тебе і миттю згадав шкільні роки. Все, що між нами тоді було.

— Міша-а-а… — висмикую я долоню та благаю його поглядом: «Тільки не бовкни зайвого».

— Все, все. Я тікаю. Ти вибач, чуваче, я ж не знав, — на знак відступу Михайло простягає Олегові руку. — Янка мені як рідна просто. Я б сам її охороняв від інших чоловіків, нікуди саму б не відпускав.

Олег відповідає на рукостискання та з сарказмом в мій бік вимовляє:

— Чого ж не вийде? Я не заперечую, люба. Ідіть потанцюйте.

Ошелешено дивлюся на чоловіка. Щойно він стояв, мов розлючений бик, що бере участь у кориді, і від нього віяло жаром, ревнощами та бажанням прибити суперника, а тепер раптом проявляє таку байдужість. Я що, трясця, переносний прапор чи що?

Не треба зі мною так гратись, Олегу.

— Міша, я справді рада була тебе бачити. Дякую, що приїхав аж сюди. Але я не передумаю, — плескаю обережно однокласника по плечу та крокую до виходу.

Більше лишатись тут я не хочу.

Встигаю відійти від столу на якісь кілька метрів, і відчуваю, що мене схопили за зап'ястя. Достатньо сильно, щоб змусити зупинитися.

Гаряче дихання Олега обпалює потилицю.