Розділ 28.1

Яна

Кількома годинами раніше…

Не отримавши відповіді від Олега, я з головою поринаю в роботу. Для якісного перекладу технічної документації доведеться на кілька годин поринути у світ вузькопрофільної, наукової літератури. Книги, статті та журнали змінюються один за одним. Голова гуде від потоку нової інформації.

Взялася, на свою голову, за підробіток. І чого я тільки вирішила, що буде все легко і я впораюся за пів дня? Ага, звісно. Тут кропіткої роботи як мінімум добу і то, якщо не відриватися на сон, їжу чи туалет.

Тяжко зітхаю. Як там кажуть: труднощі загартовують? Що ж… повіримо на слово. На півдорозі все одно вже не зупинитись.

До шостої вдається опрацювати лише четверту частину перекладу. Я готова працювати далі, ентузіазму хоч греблю гати, азарту так само, але наполегливі дзвінки Юлі мене таки дратують.

Я продовжую відхиляти її виклики, але вона знову передзвонює.

— У тебе там пожежа чи що? Я ж написала, що працюю, — з роздратуванням відповідаю я на бозна-який дзвінок подруги.

— У тебе є пів години на збори, Яно! — захекано каже Юля. — Я вже мчу до тебе.

— Які ще збори? Юль, я працюю, кажу ж тобі.

Чому всі вважають, що якщо я працюю з дому, то маю купу вільного часу?

— Захарченко, ти зовсім очманіла? Яка ще робота?

— Тітова за паспортом, до того ж вже давно, — виправляю я подругу.

— Е, ні, Яно. Сьогодні ти Захарченко і ніяк інакше. Ти що забула яке сьогодні число?

Погляд одразу падає на нижній правий кут екрана ноутбука.

— Вісімнадцяте. Той що?

— Як що, Ян? Сьогодні збирається весь наш клас. Вечір зустрічі випускників чи як там його? Тож відривай свою дупу від стільця, закривай шайтан машину під назвою ноутбук і бігом натягуй на себе гарну сукню з шафи. Я зараз заскочу за Вірою і ми їдемо по тебе.

— Вірою? Івленко? Та невже? Вона приїхала з Італії? Сюди? Ти не брешеш? — від шоку я схоплююсь із крісла та починаю ходити туди-сюди по кімнаті.

З Вірою востаннє ми бачилися аж на випускному. Стояли біля якогось пам'ятника, куди привезли всю школу, щоб зустрічати світанок, і плакали. Обіцяли одна одній, що ніколи не перестанемо телефонувати, писати, зустрічатися. Обіцяли, що наша дружба ніколи не згасне і з кожним роком тільки міцнішатиме.

Такі дурні були та наївні.

Віра полетіла вчитися до Італії, а ми з Юлею лишилися гризти граніт науки у рідному містечку. Спілкувалися з кожним місяцем дедалі рідше.

Ми, звичайно, продовжуємо підтримувати зв’язок, але зовсім не так, як мріяли. Вітаємо одне одного зі святами через соцмережі. Кілька разів за дев’ять років намагалися перетнутися на відпочинку, але, на жаль, робочі графіки та сімейне життя кожної з нас внесли свої корективи. Зустрічі так і не відбулася.

Новина про те, що Віра в місті неабияк приголомшує мене. Не може бути й мови про подальшу працю над перекладом, я мушу побачитися з Вірою. Я так скучила за нею.

Обіцяю Юлі бути готовою до назначеного часу. Швидко набираю номер Олега, але там знову лунають нудні гудки та перекидає на голосову пошту.

Ай та ну тебе. Не хочеш розмовляти, тобі ж гірше.

Наступними набираю батьків. Прошу, щоб вони посиділи з Тімом, доки я з'їжджу на зустріч. Вони приїжджають через десять хвилин, бо, виявляється, були неподалік на закупівлі продуктів.

Мама прямо з порога починає розпитувати «куди», «з ким» і «навіщо» я кудись збираюся о такій годині. І тільки впевнившись, що доросла дочка нічим кримінальним займатися не планує, вона йде до нас на кухню, щоб приготувати для улюбленого онука смачної та домашньої їжі. Чим матері не вгодили страви нашого кухаря Ніни для мене все ще лишається загадкою, але якщо їй так хочеться вовтузитись з ложками та каструлями, то нехай. Мені зовсім того не шкода.

Картинки шкільних років проносяться перед очима. Ненароком згадую і про те, як я в ту пору я вдягалася: широкі джинси, сірі футболки, максимально закриті кофти або сорочки, застебнуті під саму шию, кросівки. І обов'язково волосся, зібране в низький хвіст. Ну, точно сіра миша. Мені здається, я тоді навіть розмовляла тихо, аби зайвий раз не отримати «догану» від суворої матері.

Тож сьогодні мені хочеться показати всім однокласникам, що від сірої миші Яни Захарченко не залишилося й сліду, та відтепер є лише Яна Тітова — вродлива жінка, щаслива мати та дружина.

Дістаю найсміливіше плаття зі свого гардеробу. Пам'ятаю, як купила його на емоціях після чергової сварки з Олегом через те, з ким проведе вихідні Тимур. Я була в пригніченому настрої, і хотіла порадувати себе хоч чимось, допоки син був зі своїм батьком.

Щоправда, «вигуляти» куплену тоді сукню так нагоди й не знайшлося. До сьогоднішнього вечора.

Глибокий темно-червоний колір сукні підкреслює мою світлу шкіру, а вкорочена довжина робить ноги ще довшими. Відкрите декольте показує, що у мене тут повний порядок, навіть після двох років годування дитини грудним молоком.