Розділ 27.2.

Олег

Спостерігаючи за моїм спантеличеним обличчям, теща відразу видає все, що їй відомо:

— За Яною приїхали подруги Юля та Віра. Вони поїхали на зустріч випускників. До школи. Вперше за стільки років зібралися. Їхній клас після випускного роз'їхався хто куди. А це з’їхалися хлопці та дівчата, навіть з закордону.  

— Мама так красиво вдяглась. Тату, ти б її бачив, — ненав'язливо додає Тимур, прийшовши попити води у перерві між таймами.

— Ой, і не кажи, Тіме, — всміхається вдоволено теща. — Твоя мама давно так чарівно не вбиралася. Скільки разів я їй казала, щоб викинула оті свої широчезні джинси та кофтини, таку точену талію ховати просто гріх. От нарешті дочекалася. Сукня кольору марсала. Темна. В поєднанні з її світлою шкірою та блакитними очима — виглядає неперевершено. — Людмила Іванівна плескає в долоні. — Довжина, звісно, трохи закоротка, як на мене. Але що поробиш? Яну все життя кидає з крайнощів у крайність. То «мішки» до п’ят тягає, то вузенькі «ремінці».

Родичі з мене, схоже, знущаються. Від їхніх захоплених розповідей в мене починає смикатися ліве повіко. Ще трохи й неодмінно повалить пара з вух.

Яка, трясця, зустріч випускників, ще й у короткій сукні?

Букет еустомам летить на обідній стіл. Дістаю з кишені телефон, який придбав годину тому, на заміну розтрощеному, та набираю номер Яни. Пальцями нервово стукаю по стільниці.

Лунають довгі гудки, але дружина не відповідає на виклик. Прискіпливий погляд тещі дратує. Я готовий кинутися на будь-кого, якщо пролунає хоч слово.

Ревнощі охоплюють мене з голови до ніг, червоною пеленою застилають очі.

Дзвоню вдруге. Втретє. Але так ніхто мені й не відповідає.

Вчетверте дзвінок не спрацьовує. Натомість роботизований голос повідомляє, що «Апарат абонента вимкнений або знаходиться поза зоною досяжності. Зателефонуйте, будь ласка, пізніше».

Це що за ігри такі дурнуваті?

— Людмило Іванівно, а чи не могли б ви дізнатися де саме ця зустріч проходить? — якомога миліше, крізь стиснуті зуби, прошу тещу про послугу. Я знаю, як сильно вона мені симпатизує, тож відмовити не повинна. — Тільки не кажіть, що я просив. Сюрприз Яні хочу зробити. Про такий вечір мені не сказала, от хитрунка.

Обличчя Людмили Іванівни розпливається в посмішці. Мій натяк вона зрозуміла чітко.

— Зараз все дізнаюся, — лепече вона, відкладаючи рушник на стілець. Поспішає за сумочкою, ще й по дорозі командує онуком: — Тіме, йди до кімнати та збирай речі. Поїдемо до нас. У приватному будинку можете з дідом дудіти у ваші дудки хоч до ранку, а тут скоро сусіди поскаржаться до поліції, що якісь божевільні фанати футболу заважають їм відпочивати.

Поки я нагорі перевдягаюся, теща встигає роздобути для мене необхідну інформацію. Беру ключі та швидко спускаюся до машини. Зустріч проходить у відомому закладі. На іншому кінці міста.

На вході охоронець намагається не пустити мене всередину, мотивуючи своє рішення тим, що вільних місць вже немає. Але один дзвінок власнику закладу, який випадково є одним з рекламних спонсорів клубу, та адміністратор з широкою посмішкою вибігає до мене назустріч. Відсуває охоронця та швидко пропускає мене всередину. Киваю дівчині на подяку та, не слухаючи її вибачень, йду всередину.

Схоже, охоронець таки мене не дурив. У залі ніде яблуку впасти, всі столи зайняті, а до бармена взагалі не дістатися, черга аж до туалетів.

На щастя, мене вільне крісло взагалі не цікавить. Цілеспрямовано шукаю очима лише один стіл. Той, за яким сидить моя красуня-дружина. У темно-червоній, дуже короткій сукні…

І чому це теща промовчала, що у сукні ще й неабияке глибоке декольте? У  такому вигляді я б нізащо Яну не випустив з хати, тим паче на зустріч з однокласниками. Без охоронця у вигляді мене, так точно.

Щойно подруга, яка сиділа біля моєї дружини, звільняє стілець, його миттю займає якийсь чоловік. Спостерігаю за реакцією Яни. Чекаю, що вона відправить його якомога далі, та продовжить невимушено балакати з іншими дівчатами.

Але все відбувається взагалі не так, як я очікую.

Яна радісно схоплюється зі стільця та ​​кидається тому чоловікові на шию. Цілує його в щоку, міцно обіймає. Привітавши одне одного широкими посмішками, вони сідають за стіл та починають радісно щось обговорювати. Їхні обличчя просто сяють від щастя.

Не кліпаючи, стежу за рухами чоловіка. Він мені вже не подобається. Намагаюся міркувати розважливо та адекватно: вони просто спілкуються як старі, добрі однокласники.

Але… Минає секунда і рука чоловіка, що до цього лежала на спинці Яниного стільця, раптом лягає на її плече.

Рука чужого чоловіка на плечі у моєї дружини… До біса розважливість та раціональність!