Розділ 25.2.

Олег

Ранкове повідомлення від Дениса змушує вилетіти з квартири рано-вранці. Встигаю лише крикнути Тимуру «Доброго ранку», перед тим як зачинити двері.

«Телефонував слідчий, сказав, знайшли машину» — перечитую надіслане та лечу до лікарні за подробицями. Дениса вже виписали, але він все одно знаходиться там, чергує біля дівчини, яка разом із ним постраждала в аварії.

Медсестра на посту без зайвих питань простягає мені через піст білий халат і бахіли, кивком голови дозволяє мені зайти до палати. Схоже, я стільки разів тут був, що вона встигла моє обличчя запам'ятати.

Дійшовши до потрібних дверей, зупиняюся та переводжу подих. Останнім часом я трохи знервований. Аварія, в яку потрапив брат, сколихнула мою рівновагу. Ще і Яна влаштовує дивні «шпигунські ігри».

Стукаю обережно, перш ніж зайти всередину. Денис сидить спиною до дверей. Судячи з таці на тумбі та тарілці в його руках, він допомагає дівчині їсти.

— Кхм, кхм. — тихенько позначаю свою присутність, але все одно лякаю постраждалу дівчину. З очима по п’ять копійок вона бігає поглядом між мною та братом. Підтискає губи та намагається якомога щільніше прикритися лікарняною ковдрою.

Перше, що спадає на око, коли споглядаєш на неї (звісно, окрім фіолетової гематоми на щоці, яку лишила аварія) — це копиця її яскраво рудого волосся.

— Привіт! — розвертається до мене Денис та тисне руку. — Олександро, не лякайся. Це мій рідний брат Олег.

— Добрий день, — тихо озивається руда.

Ось, значить, яка ти, Олександро. Навіть попри нинішній сірий тон обличчя і, так скажемо, болісний вигляд, вона неначе героїня з якогось фільму. Великі карі очі, біла ніби порцелянова шкіра, розсип ластовиння на носі.

Не мій типаж, але… Тепер я розумію, чому саме вона могла підкорити серце мого гульвіси брата. Він скільки разів мені про неї розповідав, просто не злічити. Навіть за батьківським столом згадував про Олександру. Але скільки б мати не просила, він жодного разу не привів її познайомитися.

Киваю до дівчини та прошу Дениса вийти на хвилинку у коридор. Не треба зайвий раз хвилювати налякану дівчину. Тим паче подробицями страшної аварії, в яку вона потрапила.

— То які новини? — питаю брата, коли ми підходимо до вікна в коридорі.

— Поліція каже, що знайшли машину та її власника. Там мужик років сорока п'яти. Відсвяткував звільнення з заводу та сів за кермо у нетверезому стані. Як наслідок — ДТП  з нашою участю. — Денис упирається руками у підвіконня. — За попередніми даними, з моїми прямими конкурентами не пов'язаний. Але хто знає, як воно насправді. Хлопці ще пошукають… Почались нескінченні перевірки у клубі. Ніби хтось знає, що я не з’явлюсь на роботі певний час, і тому скеровує на нас то податкову, то пожежну інспекцію, то санстанцію зі скаргами.  Гадаю, мені не завадить перестраховка у вигляді кількох охоронців. Хоча б на той час, поки ми тут.

— Я зрозумів. — схрещую руки на грудях, міркуючи про те, хто зі знайомих має охорону агенцію. Чи знає де їх знайти. — Олександра твоя як? — киваю на двері палати.

— Потроху оклигує. Те, що вона прийшла до тями, — добрий знак, як кажуть лікарі. Але вона ще дуже слабка, навіть ложку їй втримати важко. Тому доводиться допомагати. Та ти на власні очі все бачив.

— Ага, бачу. Мій брат, який не визнає почуттів, не відходить котрий день від рудої лисиці.

— Стули пельку. Може я вперше у житті по-справжньому закохався? — жартівливо відмахується Денис.

— Золото, а не хлопець. Одружитися не збираєшся?

— От це точно навряд. Ти мене знаєш, я вовк одинак. З нашої родини лише ти полюбляєш  дівчат до РАГСу вести.

— Жарти жартуєш? Значить настрій вже краще. Гаразд, не буду тебе затримувати, йди доглядай свою помаранчеву квітку. Я помчав на роботу. За охорону не хвилюйся, я домовлюся.

— Дякую, Олегу. Передавай від мене вітання Яні та Тимуру.

— Сам передаси, коли у гості зі Олександрою завітаєте. — Підморгую братові та ляскаю його по плечу. — Все, бувай. Одужуйте.

Вийшовши з будівлі лікарні, я набираю номер давнього знайомого, який колись наче починав  працювати у приватної охоронної фірми. Прошу його приставити кілька кремезних хлопців до брата. Той погоджується без запитань. Узгоджуємо дрібні деталі та прощаємося.

Щойно підходжу до позашляховика, як мене гукає якась жіночка, що під'їхала на таксі. Просить допомогти донести сумку з речами до приймального відділення, допоки вона вестиме бабусю до лікарні. Мені це нескладно, тож погоджуюсь. Справа п'ять хвилин часу.

До офісу приїжджаю за хвилину до початку першої наради. Аби не запізнитися, полишаю автівку та біжу через прохідну. Вже на сходах, по дорозі на свій поверх, невдало дістаючи з кишені телефон, аби прийняти виклик, але той вислизає в мене з рук і летить на тверду підлогу з метрової висоти.

От дідько! На екрані пішли тріщини. Проводжу пальцем по екрану. Ніби все працює. Полегшено зітхаю. До кінця робочої доби має витримати, а там заїду до магазину та придбаю новий.

У метушні нарад, безперервних суперечок щодо спортивних контрактів, я забуваю, що маю якісь проблеми з телефоном. Не дзвонить, і слава богу. Мені ще купи телефонних дзвінків не вистачало сьогодні.