Розділ 25.2

Яна.

— Ні, що ви. Тимур — хороший хлопчик. Вихований, наполегливий, допитливий.

З недовірою нахиляю голову вбік. Копіюю один з улюблених рухів Олега. Дивлюся на жінку, що сидить навпроти, і не можу повірити в почуте. Вона точно про мого сина каже?

— А бійка з однокласником хіба не вибивається з цього переліку?

— На Тимура дуже сильно вплинула ваша… — Світлана Юріївна робить невелику паузу, натякаючи мовчанням на історію нашої родини, освітлену у місцевих газетах, — сімейна ситуація.

— Тимур щось говорив про мене та свого батька?

— Вибачте, Яна Олександрівно, але не в моїх правилах розголошувати зміст розмов з дітьми. Я можу лише відзначити, що останнім часом спілкування з Тимуром кардинально змінилося. Він почав відкриватися, менше гнівається, майже не закривається від оточення. Під час обговорення гострих тем він більш спокійний, почав відкрито говорити про те, що його хвилює або зачіпає. Його класний керівник теж зауважує, що Тимур почав проводити більше часу з однокласниками, не дистанціюється від них, як було напочатку.

— Проте він все ще продовжує дистанціюватися від мене. І причину того я ніяк не можу зрозуміти. Коли запитую, Тимур мовчить, — з відчаєм у голосі ділюся власними спостереженнями.

— Дайте йому ще трохи часу. Тимур дуже любить вас, так само як і батька. Просто інколи дітям легше розкритися перед чужою людиною, аніж із близькими. Це як розмова з незнайомцем у купе потяга. Знаєте про таке?

Киваю. Магія поїздів завжди мене дивувала. Бачиш людину вперше в житті, і, що теж важливо, майже завжди востаннє, проте довіряєш неначе рідному та розповідаєш геть усе: від найпростіших дрібниць до найболючішої таємниці.

Ще якийсь час розмовляю з психологом, ставлю питання про сина, що мене як мати хвилюють, після чого дякую за приділений час та полишаю кабінет.

Мене дуже тішить позитивна динаміка емоційного стану Тимура. Якщо й надалі піде так само чудово, то відвідування психолога можна буде зрештою припинити.

Сідаю в машину та негайно дзвоню Олегові, хочу розповісти йому добрі новини. Лунають сім довгих гудків та спрацьовує відбій.

Дивно. Може збій мережі? Набираю вдруге номер чоловіка. Знову низка довгих гудків, допоки автовідповідач стільникового зв'язку не повідомляє мені гугнявим голосом, що «Зараз абонент не може прийняти ваш дзвінок. Передзвоніть, будь ласка, пізніше. Або залиште повідомлення після сигналу».

Пі-і-і-і-п.

— Ем. Привіт, Олегу. Хотіла поговорити з тобою. Ем. Про все. Про вчорашнє також. Передзвони мені. Окей? Я чекатиму. Цілую. Ой, зачекай! Мало не забула. Була у шкільного психолога вона похвалила Тимура. Ось. Це поки що все. Подзвони мені, як прослухаєш. Добре?

Тисну на червону кнопку та припиняю запис голосового повідомлення. Заводжу мотор та скеровую автомобіль назад додому. Попереду ще розмова з новим клієнтом.

Скеровую машину на центральну вулицю та міркую над тим, яким шляхом краще їхати. Бо щось так сильно схотілося заїхати до улюбленої кав'ярні та взяти раф із солодкими пончиками.

Від мрій про солодке мене відвертає звук вхідного повідомлення. Бринь.

«Абонент Олег знову в мережі».

Тієї ж миті тисну «передзвонити».

Та знову чую кляті одноманітні гудки. Мене перекидає на голосову пошту. Та що це взагалі коїться? Що за чортівня? Невже Олег мене заблокував? Але навіщо?

Образився як мала дитина?

Та ні. Безглуздя якесь.

Ніби я не знаю де, в разі чого, я можу його знайти.

Виникає нагальне бажання розвернути машину на сто вісімдесят градусів та їхати до Тітова в офіс на розмову. Треба якнайшвидше розібратися з причинами, через які він так відверто ігнорує мої дзвінки.

Стиснувши щосили пальці на шкіряній обшивці, я тримаю кермо у рівному положенні. Не тиснути на газ надміру.

Через двадцять хвилин я маю здзвонитися з замовником та узгодити план нашої майбутньої співпраці. Якщо дзвінок не відбудеться — я втрачу гроші.

Поринувши у роздуми, не помічаю як оминаю улюблене кафе. А коли оговтуюсь, то вже нема часу, щоб робити зайвий крюк. Поп'ю звичної кави з домашньої кавоварки, а замість солодких пончиків будуть пишні пиріжки з вишнею від Ніни.