Розділ 24.2.

Яна

— Привіт. Я на зустрічі. Щось термінове? — швидко промовляє Олег з того кінця «дроту».

— Білий позашляховик в'їхав у зад моїй машині. Тобто не моєї, а материної. Я за кермом. Але... загалом, не важливо. Я потрапила у невеличку аварію.

Почувши причину дзвінка, тон Олега миттєво змінюється та стає стурбованим та наполегливим:

— З тобою все гаразд? Травми є? Де саме все сталося, вулицю назви.

— Та нормально все, — запевняю у відповідь. Порівняно з аварією, в яку потрапив його брат, моя ДТП — це маленьке непорозуміння. — Я недалеко від твоєї роботи, проспект Центральний, на перехресті біля ТРЦ.

Олег приїжджає за пів години, що трохи дивно, адже його офіс у п'яти хвилинах звідси. Ну можливо через затори можна витратити десять хвилин, але не більше. Проте перебуваючи у стресі, я не надто надаю тому значення.

Мене більше хвилює грізний чоловік, що ходить навколо мого автомобіля, та раз у раз стукає у вікно, щоб я вийшла з ним побалакати. Негативно хитаю головою та сильніше втискаюся в сидіння водія.

Побачивши машину Тітова, яка зупинилася позаду білого позашляховика, мої плечі помітно розслабляються та я навіть насмілююся зняти блокування з дверей. Але вийти все ще не ризикую. Сиджу в салоні, допоки Олег сам не підходить.

— Ти як? Все точно нормально? — Олег швидким поглядом окидає мене з голови до ніг, переконується що я не приховую ніяких травм.

— Нормально. Я просто злякалася.

Олег допомагає мені вийти з машини, обіймає міцно, аби заспокоїти. Цілує в лоба.

— Пересідай до мене. Я зараз нажену. І ключі віддай, будь ласка.  

Схопивши сумочку, я прямую у вказаному напрямку. По дорозі швидко оглядаю масштаб пошкоджень, які дісталися маминому седану.

От халепа. Треба шукати задній бампер на заміну, цей вже навряд чи можна врятувати. Все інше наче не так постраждало, просто треба буде перефарбувати. Принаймні під світлом вуличних ліхтарів здається саме так.  

Передчуваю, що більше не вийде позичати авто у матері. Ще неодмінно треба буде вислухати її годинну лекцію про те, як треба їздити, що я така неуважна за кермом. І, звісно, Олег давно має найняти для мене особистого водія.

Тітов сідає у свою машину за п'ять хвилин.

— Все домовлено. Їдемо додому, — Кидає він, заводячи мотор.

— А…? — розмірковую над тим, як правильніше сформулювати питання, щодо транспортування пошкодженої автівки, але Олег, як завжди, зчитує мої думки раніше.

— Я залишив Толіка — водія з клубу, він дочекається поліції та все оформить. А потім відтягне седан на СТО.

—  А з отою горилою що? — Вказую пальцем на «термінатора».

— З ним теж поговорили, і претензій до тебе він не має. Сам винен у всьому. — Олег об'їжджає залишені машини та їде на проспект. — Все, більше ніяких питань. Їдемо додому. Я страшенно втомився.

Подумки рахую скільки приблизно пройшло часу з моменту ДТП та вирішую, що є ще шанс вихопити Каріну та її таємничого спільника.

— Ні, Олегу, поїхали тоді на Оборонну. Повечеряємо у ресторані вдвох. Я скучила.

— Обов’язково сьогодні? Мені ці ресторани отут вже сидять, — Олег жестом вказує на горло. — Хочу додому, полежати на дивані.

Дідько. І що ж тепер робити? Гріх нехтувати такою можливістю. Треба обов'язково піймати Каріну на гарячому. Інакше вона ще довго буде тріпати мені нерви.

— Любий, ну будь ласочка, — я навіть стискаю руки в молебному жесті, аби дужче повпливати на чоловіка. — Я так рідко прошу про щось. Ну, поїдьмо вечеряти до ресторану? Будь ласка, Олегу. А потім ми одразу додому. Обіцяю, обіцяю, обіцяю.

Тітов втомлено тре шию, розминає її нахилами вправо-вліво, перш ніж погоджується на моє прохання.

До пункту призначення ми доїжджаємо мовчки. Вже виїхавши на Оборонну вулицю, чоловік цікавиться:

— У якій саме хочеш? Італійський? Чи наш?

— Не знаю, — вигукую спантеличено, вдивляючись у панорамні вікна ресторанів, що пропливають повз.

І хоча стрілка спідометра не перевищує двадцяти кілометрів на годину, я все одно не встигаю розгледіти тих, хто сидить за першими столиками.

Може краще пішки пройтися повз них?

Олег зупиняється на найближчому вільному місці біля якогось відділення банку. Глушить машину та повертається до мене.

— Або ти зараз розповідаєш у чому справа, або ми  негайно їдемо додому.

Дивиться так прискіпливо, що я навіть гублюся. І тому брешу на ходу:

— Та нічого такого. Просто їсти захотілося.

— Яно-о-о, — тягне він невдоволено. —  Припиняй. Я й так не питаю чого це ти вирядилася у все чорне неначе смерть. Я також не питаю, чому ти їздиш на материній машині та де поділася твоя.

— Гаразд, — голосно зітхнувши, я витираю мокрі долоні об штани. —  Ти тільки вислухай і не перебивай, добре?