Розділ 24.1.

Яна

У зазначений час стою на стоянці перед виходом з клубу та виглядаю Каріну. Вирішила все ж не викликати таксі, а впоратися самостійно. Села за кермо материної автівки. В неї сріблястий седан. Непомітнішої машини, як на мене, годі й шукати. Особливо якщо порівняти з моїм зеленим хетчбеком.

Як уявлю, що сидітиму невідомо скільки часу з незнайомцем в одній машині,  що він почне засипати мене питаннями «а навіщо це», «для чого це» тощо, або ще гірше — розповідатиме про своє важке життя, жалітиметься на долю… Чи взагалі подзвонить до поліції, якщо зрозуміє, що я стежу за кимось… Аж холодний піт по спині біжить. Та ну його в баню.

Одній за кермом набагато легше. Ніхто не чіпляється з безглуздими теревенями, не дістає нескінченними запитаннями, не вмикає без дозволу радіо…

Ой, добре. Щось я взагалі не про те розмірковую. Поправляю сонцезахисні окуляри, які  з’їхали з перенісся. Конспірація, хай їй лихо.

Для такої відповідальної справи як шпигування я вдяглася у все найнепомітніше та безлике. Штани, гольф, шкіряна куртка, шапка та окуляри — все чорного одноманітного кольору. Бабуся з сусіднього під'їзду аж злякалася, коли мене побачила, та почала розпитувати хто з сусідів помер:

— Чи не Федір Іванович з дев'ятого поверху? Він щось давно у дворі не з'являвся.

Сподіваюся вона почула моє тихе «ні», перед тим як я плигнула в машину. У мене надто відповідальне завдання, поспішаю як ніколи.

Я була впевнена, що в чорному образі мене жодна собака не помітить, а насправді вийшло все зовсім навпаки. Проте часу на зміну вбрання не має, треба «вполювати» Каріну та її загадкового спільника.

Знову поправляю окуляри. Блін, вони так заважають. Хоча які, трясця, окуляри о сьомій сьомого вечора? Потрібно негайно їх зняти, щоб не привертати зайвої уваги.

Але ж у маминій машині вікна тоновані, тому, власне, чого я хвилююся? Мене ніхто не бачить і так.

З рештою я все ж ховаю окуляри в бардачок, бо перенісся вже ниє від постійного смикання оправи туди-сюди.

На вулиці помітно темнішає, а любителька «поточити ляси» Каріна все ще не виходить з будівлі. Невже вона встигла проскочити повз мене? Якщо так, то ще халепа.

Але мої хвилювання виявляють марними. Вже через хвилину Каріна з'являється на прохідній. Виляючи граційно стегнами, вона прямує до таксі, що чекає біля воріт. Бідолашний охоронець ледь шию не звернув, спостерігаючи за спокусливими рухами дівчини.

З кожним своїм кроком Каріна дратує мене дедалі більше. І варто було б її послати під три чорти… Але мною керує впевненість, яка зараз вирує в судинах, що цій брюнетці з великим бюстом лишилося лічені дні працювати на мого чоловіка. Мій сьогоднішній план щодо її викриття надасть потрібні мені докази, і вже завтра, чи післязавтра, від Карини не залишиться й згадки в стінах клуба.

Щойно таксі, в якому сидить Каріна, від’їжджає від будівлі футбольного клубу, я лечу слідом. Тисну на педаль газу до максимально дозволених сімдесяти кілометрів на годину та безперервно стежу за білою автівкою з помаранчевим ліхтарем на даху.

За кілька кілометрів моє стеження за «особливо небезпечною злочинницею  раптово припиняється. На перехресті мені в зад в'їжджає якийсь му... поганий чоловік на своєму білому позашляховику.

Тобто не, мені в зад, а машині, але то не дрібниці…

— Та щоб тебе чорти вкусили! І як я тепер маю дізнатися, в які ігри Каріна грає? — б'ю долонею по шкіряному керму. — Дотримуватись дистанції треба, козел! — лаюся я на весь салон авто, допоки не бачу в дзеркалі заднього огляду винуватця ДТП.

Двометровий чоловік у чорному діловому костюмі, з грізним виразом обличчя прямує прямо до мене. Одразу чомусь на думку спадає рідкий робот Т-1000 з фільму «Термінатор». У чоловіка теж високе чоло і погляд справжньої машини для винищення людства.

Здається, він ладен дістати мене навіть через двері. Або, якщо дуже треба буде, сам просочиться крізь отвори у дверях та схопить мене у лещата.

Похапцем розмірковую, що можна зробити. Це він винуватий в аварії. Я це знаю напевно, бо ж він в'їхав у мою машину, не я. Я зупинилася на попереджувальний сигнал світлофора, за яким вже за мить спалахнув червоний. Це він не дотримався потрібної дистанції.

Але ж, Яно, ти живеш у цивілізованому світі. Загрозливий вигляд  чоловіка ще нічого не означає. Намагалася хоч якось заспокоїти себе та не впадати в крайнощі. Тремтячими пальцями натискаю на кнопку склопідіймача, опускаю вікно водія рівно на три сантиметри.

— Добрий вечір! — вітаюся якомога привітніше.

— Добрий, курва. Ти взагалі з головою не дружиш? Що ти робиш, довбеха? Якого дідька ти гальмуєш, коли всі машини їдуть вперед? Права купила, а їздити так і не навчилася…

Десь я це вже чула… Не можу пригадати де саме, бо представник чоловічої статі, що стоїть поряд з машиною, починає голосно репетувати. З його брудного рота ллється така бридота, що хай йому лихо…

Моєї сміливості вистачає лише на те, щоб вдруге натиснути кнопку склопідіймача та закрити вікно. Вислуховувати подібне не має ніякого бажання. Та й незрозуміло взагалі як поводитиметься цей мужик, допоки не приїхала поліція.