Розділ 23.2.

Яна

Будильник дзвенить, як завжди, о пів на восьму. Розплющую очі та чомусь одразу розумію, що друга половина ліжка пустує. Подушка рівна, простирадло теж.

Невже мені наснилося, що Олег ночував удома?

Вставши з ліжка, прямую одразу до ванної кімнати. Все ще намагаюся прийти до тями. Вчорашній нервовий день, нічні кошмари, історія про аварію Дениса — все змішалося до купи. До ладу не можу  відділити, що з цього дійсно відбулося, а що — вигадки підсвідомості.

Вмивання прохолодною водою та чищення зубів не допомагає зібрати себе до купи. Необхідна доза міцної свіжозвареної кави.

Переступаю поріг кухні та ошелешено дивлюся на вдягненого Тітова. Він швидкими рухами поглинає свою яєчню. По судинах миттю розтікається тепла субстанція. Відчуваю не аби яке полегшення. Мені це не наснилося. Олег насправді вночі спав поряд зі мною. Він повернувся додому. До мене.

— Доброго ранку, — Олег квапливо витирає змащені маслом губи та підводиться зі стільця. Цілує мене у скроню.

— Доброго, доброго, якщо воно справді таке, — бурмочу я не надто радісно. — Вже тікаєш від мене?

— Перед роботою треба встигнути до лікарні. Дениса лишили там на ніч, аби пересвідчитися, що він справді в нормі. Проте гадаю, він залишиться там навіть після виписки, щоб чергувати біля ліжка Олександри.

— Як вона? Прийшла до тями?

— Поки що ні. Лікар каже, що її стан важкий, але стабільний.

— Дай мені десять хвилин. Я зараз накладу у контейнер трохи їжі для Дениса. За таких обставин він навряд чи ризикне кудись вийти, щоб поїсти.

— Дякую.

Відкриваю холодильник та дістаю звідти вчорашні голубці. Як добре що в нас працює Ніна, без її завжди запашних та різноманітних страв я вже навіть не уявляю буденного життя. Розігріваю швиденько усе в мікрохвильовій печі та складаю в скляний контейнер. Те ж саме роблю з м’ясними котлетами та запеченою картоплею. В окрему тару накладаю салат зі свіжих овочів.

Олег тим часом їсть другу порцію своєї яєшні. 

Поки міркую, що ще можливо додати в пакет з їжею, машинально вмикаю кавоварку. Поснідати я можу і згодом, а от порція кофеїну зараз вкрай важлива. Але замість міцного еспресо обираю напій з молочною пінкою. Серце останнім часом і так страждає на тахікардію, краще попіклуюся про нього заздалегідь. І про шлунок також.

Дивлюся як кавоварка повільно вливає в чашку зі збитим молоком коричневу рідину. Тієї ж миті у голові вистрілює єдине слово — «Каріна!».

Точно! Я вчора хотіла про неї розповісти Олегу.

— Все, — він підводиться на ноги та вдягає піджак. — Я побіг. Цей пакет? — питає, цьомкнувши мене в щічку.

— Зачекай, будь ласка. Приділи мені п’ять хвилин, я маю дещо сказати.

— Що сталося? Не лякай мене, Яно. З Тимуром щось? — Олег стурбовано вдивляється в мої очі.

— Ні, з сином все добре. — Його плечі миттєво розслабляються. — Справа у твоїй секретарці.

Не встигаю промовити бодай слово, як Олег вже закочує очі.

— Ти знов за рибу гроші? Годі ревнувати. Будь ласка. Вона мені нецікава. Взагалі. Дівчина просто виконує свою роботу і все.

— Та я не про це. Послухай мене уважно, будь ласка.

Недовірливий погляд Олега спонукає мене відступити та схрестити руки під грудьми. — Вчора вона влаштувала у вбиральні виставу. Комусь розповідала про ваші з нею стосунки, жалілася як я вам заважаю.

— Що за маячня? — Обличчя чоловіка знову змінюється: насуплюються брови та зморшка на лобі стає глибшою.

— Приблизно так я її сказала, коли почула все це. Але Каріна почала кричати, що все правда, що ви давно кохаєте одне одного. Олег, ти мусиш її звільнити.

Очікую від Тітова будь-якої реакції: роздратування, гніву, холодного розуміння. Але аж ніяк не глузливої посмішки, якою він мене обдаровує.

— Яно, люба, — Олег повертає пакет із їжею на стіл та кладе свої руки мені на плечі, повільно погладжує.

— Кохана моя дружино, припини ревнувати. З Каріною в мене нічого немає і бути не може. Те, що вона комусь щось розповідає через телефон — неважливо. Я не можу звільнити людину лише через те, що тобі не сподобалися її слова. Доручену роботу вона виконує нормально. Як має, на твою думку, виглядати її наказ про звільнення? «Дружині не до вподоби»? Чи щось про вигадану розмову написати?

— Але, Олегу...

— Все, Яно, припиняй. Я тобі обіцяю, якщо Каріна перестане виконувати свою роботу належним чином, то одразу ж піде геть. Але зараз в мене немає часу займатися такою нісенітницею. Каріна лишиться моїм секретарем, принаймні поки що. Прийми це, будь ласка.

— Послухай ще дещо…

— Нагадаю тобі ще дещо: свого часу Марина теж просила мене тебе звільнити. Просто тому, що ти їй не подобалась. Я тоді цього не вчинив, і зараз не робитиму. — Тітов ще кілька разів погладжує мої плечі, цілує в чоло. — Все, я поїхав до лікарні. До вечора.

Схопивши пакет з їжею для брата, Олег спокійно прямує до передпокою.