Розділ 23.1.

Яна

Чотири нещасні рядки доводиться вчити дуже довго. Якоїсь миті я навіть ловлю себе на думці, що вже знаю їх назубок. Ба більше, навіть якщо розбудити мене серед ночі, то я їх неначе скоромовку випалю.

На відміну від Тіма.

«М’яч у вікно — і скла вже нема,

Школа замерзла, протяг обійма.

Фанерою вкрили — тепер все гаразд,

А хто ж запустив? Та годі, не час!»

Гадки не маю яким чином на сцені під час цих слів поруч із сином має з’явитися старшокласниця Аніта. Сподіваюся, після завтрашньої репетиції Тимур вгамує мою цікавість і розповість що саме відбуватиметься під час його виступу.

Чи може якось самій на репетицію потрапити? Та ні… Нехай краще Тім сам усе розповість.

Після тривалих повторень дивного вірша, я засинаю щойно голова торкається м'якої подушки. Щоправда, нервова напруга, що накопичилась в мені за день, позначається на якості сну. Замість повноцінного відпочинку я усю ніч кручуся під ковдрою через абсурдні сновидіння. То мені сниться, як застаю в ліжку Тітова з якимись брюнетками, обличчя яких не можу розрізнити. То я граю на сцені якогось театру замість Тимура.

Апогеєм ночі стає сон, про те, як я розбиваю вікно спортивного залу своєї старої школи та мене ловлять на місці злочину. Директор школи Федір Ігнатович Шпак особисто вимовляє мені публічну догану в актовій залі перед усіма учнями. Та як я не кричу, як не кажу, що це не я, як не виправдовуюсь, що вже давно закінчила школу, але мене ніхто не чує.

Я б’юся в істериці допоки чиїсь сильні руки раптом не обвивають мою талію та не тягнуть мене назад. Великі, натреновані руки несуть мене у далечінь, якомога далі від цього галасу та кошмару. Геть від натовпу, від криків.

Настає довгоочікувана тиша.

Розплющую очі та не можу зрозуміти, де я. Куди подівся директор школи? Де всі? Де актова зала? Де розтрощене вікно? Чому навкруги так темно?

— Тихіше, тихіше, Яно. Все гаразд, — голос Олега лунає надто близько. Біля мого вуха. Ледь торкаючись моєї шкіри.

Його тепле дихання повертає мене у реальність. Я вдома. У нашій спальні. Він поряд зі мною. І це його міцні руки зараз огортають мою талію.

Очі поступово звикають до темряви. Серце повертається до нормального біоритму. Мені просто наснився кошмар. Безглуздий кошмар.

— Т як? — Олег гладить мене по животу, тим самим намагаючись заспокоїти.

— Так. Все гаразд. — у горлі пустеля, тож голос хрипкий.

Тягнуся за водою, яка стоїть на тумбочці біля ліжка. Жадібними ковтками осушую склянку за лічені секунди. Повертаюсь обличчям до Олега.

— Коли ти повернувся?

— Пів години тому. Пробач, я не хотів тебе будити. Але коли вийшов з душу, почув, як ти крутишся та плачеш, тож я вирішив обійняти тебе та заспокоїти. — Олег підтягує мене до себе, — Кошмар наснився?

Він проводить пальцями по моєму обличчю, заправляє волосся за вухо. Його рухи сповнені турботою та хвилюванням. Це дарує приємні вібрації тілу.

— Безглуздий сон, — зупиняю його руку своєю. Відволікає трохи. — Де ти був так довго?

— Денис в аварію потрапив.

Я миттю підскакую на ліжку.

— Господи! — У горлі утворюється грудка. Найстрашніші думки одразу лізуть у голову. — Він живий? Що трапилося?

— Хтось протаранив його машину. Денис не впорався з керуванням і авто злетіло в кювет, — Олег бере мене за руку та повільно погладжує тильну її сторону. — Автівка влетіла в дерево. З Деном все більш-менш нормально — пара синців і легкий струс, а от ось дівчині Саші, яка сиділа поряд, не поталанило. Вона у тяжкому стані, не приходить до тями.

— Вона житиме?

— Не знаю.

— Винуватця аварії спіймали?

— Він втік з місця ДТП. Поліція розшукує його. Всіх кого знаю, я теж залучив до пошуків.

— Який жах! У це просто важко повірити. Сподіваюся, організм дівчини витримає… Це справжнє лихо… — безладно сиджу на ліжку та бубоню усе це собі під ніс.

Серце знову б'ється мов божевільне, ледь не вистрибує з грудей.

 Не дивлячись на мою безмежну любов до водіння, але я також маю через нього найбільший страх. Мене лякає сама думка, що одного разу схожий козел з'явиться поряд та в'їде в моє авто. І, якщо в машині в цей момент, не дай боже, зі мною буде Тимур і з ним щось станеться, я ніколи цього не переживу.

— Іди до мене, люба. Заспокойся. Все гаразд. Все буде гаразд.

Олег вкладає мене назад на подушки та міцно притискає до себе. Навіть слова не встигаю вимовити. Моя спина притискається до його гарячого тіла, наші ноги переплітаються між собою. Олегові сильні руки, неначе ведмежі лапи, тримають мене в лещатах.

Запах його шкіри, розмірене дихання та спокійний ритм серцебиття — дарують мені почуття захищеності. Тривожні думки, звісно, нікуди не поділися, але принаймні тіло не трясеться від судом та нервування.