Розділ 22.1.

Яна

Судомно шукаю, куди Титов діл мою спідню білизну. На нозі його немає. На столі теж. Праворуч, ліворуч від мене пусто. Помітивши моє збентеження, Олег залучається до пошуків. Виявляється, весь час поки ми з Олегом кохалися, чорні стрінги займали почесне місце у директорському кріслі. Як символічно.

Зніяковівши, я вихоплюю своє спіднє з чоловікової руки та намагаюся якнайшвидше вдягнутися. Тітов широко посміхається. Я розумію, що виглядаю кумедно. Ми вже не одноразово бачили одне одного у вбраннях Адама та Єви, але все ж для більш впевненого та розслабленого самопочуття мені потрібен хоча б якийсь шар одягу. Навіть такий мінімальний, як мереживна білизна.

У мене таке відчуття, що Тітов у кабінеті тримає персонального гнома-помічника. Бо іншого пояснення, чому всі речі Олега опинились виключно на столі, а мої розкидані абиде, у голову не приходить.

— То ж… Як тобі брати участь у «фільмі»? — запитує Олег, застібаючи шкіряний ремінь.

Після кохання в мене такий піднесений настрій, що хочеться навіть трохи пожартувати над Олегом.

— Та не знаю… На місці режисера я, напевно, провела б ще додаткові проби з іншими кандидатами на головну чоловічу роль, — підморгую Олегові та влізаю назад у сукню.

Повертаюсь спиною та намагаюся дотягнутися руками до блискавки. Чоловік плескає мене по сідницях, з досить відчутним тиском.

Від несподіванки аж підскакую на місці.

— Ауч! — замість боротьби з застібкою я тру постраждале місце.

— Я тобі дам кількох кандидатів, — суворо вимовляє чоловік.

— Тітов, невже ти ревнуєш? — Підходжу до Олега та допомагаю зав'язати на краватку. — Я просто дуже серйозно ставлюся до вибору того, з ким далі доведеться попрацювати. — Дивлюся йому в очі та дужче затягую тугий вузол. Нагадую таким чином, що мені не подобається його теперішня помічниця.

— Он як, — Олег намагається послабити хватку на шиї, але в нього нічого не виходить. — Все, зрозумів я, зрозумів.

З переможною посмішкою на вустах я цілую його в щоку та послаблюю власноруч затягнутий вузол, а потім знову починаю боротьбу з незастібнутою сукнею.

— Сподіваюся, в тебе тут не встановлені камери спостереження і ти просто пожартував про фільмування… Пожартував? — блискавка сукні повзе вверх на кілька сантиметрів та знову вислизає з пальців.

— Хто зна, — Тітов копіює мій переможний вираз обличчя і підморгує.

— Що? — Обертаюся й ошелешено дивлюся на нього.

Новина про те, що в кабінеті можуть бути камери, змушує мене неабияк панікувати. Пульс підскакує до ста, дихання збивається. Невже все знімалося на камеру? Прямо все-все? А що як це хтось побачить? Раптом відеозапис потрапить не в ті руки? А що коли…?

— Жартую, — голос Олега прослизає до підсвідомості.

Він заспокійливо гладить мої плечі. Неквапливо допомагає застебнути сукню. Веде рукою вгору, чіпляючи пальцями оголену частину спини. Знов волосся на шкірі стає дибки від дотиків. Відчуття загострюються. Ніби це не ми щойно випробовували на міцність його робочий стіл.

Роздивляюсь безлад, який ми з Олегом влаштували на стільниці: зім'яті документи; надірвані рахунки чи договори (звідси не розібрати), розсипані чорнильні ручки; клавіатура, що небезпечно звисає зі стола.

Величезна коричнева пляма на підлозі, впереміш із друзками горнятка. І коли ми встигли все це накоїти? Я навіть не чула, коли воно впало.

Кров розганяється від кінчиків пальців та біжить аж до щік. Мати Василева! Оце що таке ми щойно робили в нього на столі? А стогони? Нас, напевно, чув весь поверх. Господи, який сором!

Очі натрапляють на годинник, що стоїть на полиці книжкової шафи. До кінця обідньої перерви Олега лишилося всього десять хвилин.

— Схоже, моє запрошення на обід ти вже не приймеш?

Олег підіймає праву руку, звіряється з циферблатом свого годинника, а потім поспіхом ховає її в кишеню.

— На жаль. За п'ятнадцять хвилин тут будуть рекламні спонсори. Маємо переглянути умови контракту. Потрібно виторгувати нові бонуси для команди. Все ж вона відтепер офіційно в чемпіонаті.

— Шкода. Не хотілося обідати на самоті, — забираю з дивана свій тренч та сумочку.

— Як щодо спільного обіду завтра?

— А в тебе завтра не має нарад?

— Є, але я додам наш обід у розклад. Щоб нічого й ніхто нам не заважав.

— Гаразд.

Перед тим як піти, я підходжу до Олега та виправляю комір його піджака. Проводжу долонею по щетині, вона в нього сьогодні зовсім не колюча. Чи то так здається, бо я просто до неї звикла? Тягнуся до його губ, притискаюся до них та заклякаю. Жадібно ковтаю носом улюблений аромат його парфумів.

Я знову за ним сумую. Вже сумую.

— Скоріше б вечір, — видихає Олег та перед дверима все ж вривається до мого рота своїм язиком. Нахабно. Жадібно. Гаряче. Неначе всотує мене в себе чи то себе в мене.

Здалося, ніби ми цілувалися лише мить, але годинник звітує, що пролетіло цілих сім хвилин.