Розділ 21.1.

Яна

— А я, як скучила, словами не передати! — з таким вигуком я вриваюся до кабінету до пари, яка так сумувала одне за одним.

Перед очима завіса з гніву та ревнощів. Я готова роздерти цих двох голіруч. Я, значить, божеволіла від суму, чекала на зустріч, як на свято, а він тут з цією...А я ще його так завзято перед подругою захищала. Виправдовувала. Господи, прости!

Навіть не намагаюся приховати емоцій. Я законна дружина, робити з себе дурепу, якій позаочі зраджують, я не дам.

— Гей, чого ви вриваєтеся без...? — невдоволено пищить пишногруда брюнетка. Ще й стоїть біля столу мого чоловіка, роззявивши рота. — Ти?

Впізнала таки? Я тебе також, стерво. Минає кілька секунд, перш ніж я згадую ім'я та посаду цієї «сумувалки». Карина, точно! Помічниця головного юриста.

— Ех, не бути мені тепер багатою. Та й грець з ним. Зате має пощастити у коханні, — в’їдливо посміхаюся в бік відверто вдягненій дівчині.

Дивовижно. Стільки разів вона стирчала біля мого столу, постійно намагалася бігати до Олега за кожним дрібним дорученням. Рвалася на зустріч до Тітова, сподіваючись, мабуть, відхопити жирного шматка від генерального тіла. Невже її зовсім не бентежить його сімейний стан? Що тоді він був одружений, що зараз.

Працюючи помічницею Олега, я досить часто заплющувала на ці побігеньки очі, бо вважала це не своєю справою. У мене були стосунки з Самсоновим, і Олег цікавив мене виключно, як батько нашого сина. Але зараз…

Зараз все інакше. Олег тепер мій чоловік, тож будь-які зазіхання дівчат на «моє» я не терпітиму.

Оцінюю поглядом впійманих коханців. Між Тітовим та секретаркою відстань як мінімум метр. Вона стоїть перед столом, він сидить у своєму директорському кріслі.

Хіба вони не мають обійматися? Вони ж так скучили одне за одним. Що взагалі відбувається?

Чоловік відкладає папери, які тримав у руках, та спирається на спинку крісла. Посміхається аж до вух.

«Тебе справді бавить ця ситуація?» — стріляю в нього поглядом, а поті додаю вголос:

— Може, познайомиш нас офіційно? — киваю у бік Карини.

— Звісно, — Тітов підводиться на ноги та обходить секретарку, навіть не глянувши на неї. Підійшовши до мене впритул, кладе руку на талію.

— Дуже радий тебе бачити, — ледь чутно шепоче він, цілуючи мене в щоку.

В мене мурашки біжать по шкірі.

Карина аж зеленіє від розчарування.

— Моя люба дружина Яна, — Олег таки зважує секретарку коротким поглядом. — Карино, прошу поважати її та шанувати в офісі. — А потім чоловік повертає до мене та з бешкетним поглядом додає: — А це, люба, мій новий секретар.

— Ти? Тобто ви? — брюнетці не вдається тримати обличчя і на ньому відбивається вся гама почуттів: від невдоволення до щирої розгубленості.

Киваю Карині на знак «знайомства» та гордовито підіймаю підборіддя. Перемога за мною, стерво. Я його дружина, а він — мій чоловік. І тобі тут нічого не світить, я простежу.

— Вибачте, — дівчина намагається опанувати себе, але голос її все одно підводить. — Можу тобі запропонувати чай, каву? Себто, вам, звісно.

— Не треба, — відповідаю не дивлячись в її бік.

Більше витрачати сил на неї не хочу, вона мене більше не цікавить.

А от реакція Олега, навпаки, мене певним чином дивує.

— Можеш іти, — не розриваючи зорового контакту зі мною, вимовляє Тітов до секретарки.

— Так, звичайно.

Стукаючи своїми високими підборами, секретарка Олега ховається за дверима. Він йде за нею, я залишаюся стояти на місці. Дивлюся на купу паперів, хаотично розкладених на директорському столі та намагаюся опанувати отриману інформацію.

Олег та Каріна не обіймалися. Але кляте «сумував» з його вуст пролунало, це я чула власними вухами. У голові суміш із ревнощів, непорозуміння та дещиці полегшення.

Кидаю свій плащ на диван та прямую до вікна. Мене завжди зачаровував цей панорамний вид, усе місто неначе на долоні.

Клацання замка сповіщає, що ми з Олегом тепер відгороджені від світу та ніхто без нашого дозволу більше сюди не ввійде.

— То тепер вона твоя права рука? Несподівано. Скучив за нею? — виправляю манжет Олегової сорочки, коли його руки огортають мене з обох боків.

Тітов притискається всім тілом до моєї спини, кладе підборіддя мені на плече. Лащуся до його колючої щоки та намагаюся вгамувати киплячий вир емоцій у грудях.

— Не те щоб права, але так, Карина від нещодавно мій новий секретар, — спокійно ділиться Олег.

У його рухах, у диханні не відчувається жодної напруги. Може справді Карина не хвилює його як жінка?

— Кращих кандидаток не знайшлося? — ревнощі все ж рвуться назовні, прориваючи мій  контроль.

— Та я, якщо відверто, нікого не шукав. Мені просто був потрібен секретар, байдуже хто. Після того, як… — голос Олега стишується.

Завмираємо мов дві кам’яні статуї. М'язи в обох напружені, по хребту біжить холодний піт. Ні йому, ні мені не хочеться згадувати про той страшний день.