Розділ 20.2.

Яна.

— Агов, Яно? Ти ще тут? Знову замріялась? Ти окрилена щастям як ніколи раніше. Я навіть трохи тобі заздрю.

Здивовано вигинаю брови. Щоб Юля й заздрила? Це щось несподіване. Припиняю копирсатися у шафі, полишаючи пошуки слушного вбрання. Сідаю на ліжко.

— Хочеш сказати, що у тебе з хірургом не так само? Ви ж як ті палички Твікс, постійно разом. Коли не подзвониш, ви вдвох то в ресторані, то на відпочинку, то вдома. Що вже трапилося, Юль?

— В том то й річ, що нічого, — голос подруги звучить стурбовано. — Абсолютно. Мені вже здається, що я чекаю на його пропозицію, неначе на господнє благословення. Незрозуміло чого він все тягне і тягне кота за одне місце. В нього то семінари, то операції, то якесь навчання студентів з'явилося. Мені щось страшно, Ян.

Отакої. А я ще вважала, дорослі чоловіки таким не страждають. Вони ж наче знають вже ціну своєму часу і не дають нікому надій, якщо чогось не хочуть.

Сподіваюся, у подруги просто бурхлива уява, і її хірург все ще гідний супутник по життю.

— Не панікуй дарма, Юль. Може він чекає якоїсь визначної для вас двох дати чи обручку ще обирає. Ти ж не проста жінка, в тебе вимоги, так би мовити, вищі за середні, аби яку обручку ти можеш і не прийняти.

Намагаюся говорити з посмішкою, адже я знаю Юлю давно. Вона ніколи не засмучується через чоловіків. Якщо зникне один, так швидко знайдеться інший.

Проте хірургу, схоже, вдалося серйозно зачепити серце подруги, що тепер вона не уявляє свого життя без нього. Принаймні наступний рік Юля точно бачить лише поряд із ним.

— Знущаєшся?

— Ні, — виправдовуюсь тієї ж миті. — Ти вибач мені, я трохи нервую. Ми з Олегом не бачилися два тижні. Це найбільша наша розлука, якщо не рахувати восьми років. Ми лише розмовляли телефоном.

— Ой, все з тобою зрозуміло. Збирайся вже до свого Ромео. Не цурайся моєї поради про гарнесенький комплект спідньої білизни та панчохи. Я таку схему сюрпризу перевірила особисто, працює на сто відсотків. Ледь ходити потім могла.

Починаємо вдвох сміятися. Боюся навіть питати, які ще безсоромні вчинки побила Юля заради спокушання чоловіка.

— Все, бувай, Юль. Цілую, — і швидко завершую нашу телефонну розмову.

Бо інакше я точно палатиму від сорому після чергових історій подруги. У свої двадцять шість я неначе цнотливе дівчисько поряд із нею. Жодних ганебних історій за спиною.  

Повертаюся до гардеробної шафи. Після невеличкого перепочинку, погляд одразу чіпляється за бежевий плащ, що висить у дальньому кутку.

Може все ж ризикнути?!

Та ні. Я так не можу.

Аж в жар кидає.

Раптом мене дорогою поліція зупинить? Вони завжди уважно придивляються до водіїв. Під землю провалюся від сорому, якщо хтось помітить, що під плащем в мене нічого немає.

Краще вдягну спокусливе плаття. В мене не той характер, щоб йти на такі божевільні вчинки. Якщо вже на те пішло, то можна замкнутися з Олегом у кабінеті та потім вже роздягнутися. Не вісімнадцяте століття надворі, на сучасних сукнях немає величезної кількості спідниць, шнурівок чи гачків. Потягнув униз за замочок, розстібнув блискавку і все, лишаєшся у вбранні біблійської Єви.

Вже час висуватися, запізнюватися аж ніяк сьогодні не можна.

Буденний день, робочі години, дороги в місті пусті, то ж до офісу чоловіка дістаюсь досить швидко. Навіть на десять хвилин раніше, ніж планувала. І це навіть добре. В Олега буде час, щоб закінчити нагальні справи та не змарнуємо дорогоцінні хвилини обіду на роботу.

З ностальгією оглядаю колишнє місце роботи. Лише кілька місяців тут пропрацювала, а стільки спогадів… Навіть шкода трохи, що все так склалося.

Так, припиняю зітхати. Я сюди приїхала не заради занурення в меланхолію. Я маю намір влаштувати приємний сюрприз чоловікові.

Якомога швидше переходжу дорогу та йду до головної будівлі клубу. Охоронець на прохідній привітно посміхається, вітається на ім'я по батькові та цікавиться як життя. До свого сорому я взагалі не пам'ятаю як його звуть.

У голові крутиться наче Павло, а може Петро. Ай, гаразд. Зараз це надто неважливо. Перекинувшись із ним парою фраз, я поспішаю до ліфта. Ще якихось десять секунд, і я зустрінусь з Олегом. Шалено скучила. Скоріше б його обійняти.

Приймальня Тітова зустрічає мене тишею і пустотою. За столом секретаря немає нікого.

Дивно.

Перша думка — може вони всі у конференц-залі? Проте дзвінкий жіночий сміх, що лунає з-за дверей чоловікового кабінету, спростовує її.

— Олегу Юрійовичу, а ви за нами скучили? — перше, що я чую, підійшовши до прикритих, але до кінця незачинених дверей.

— Звичайно, Каріно. Шалено сумував, — лунає бадьорий голос мого Олега.