Розділ 20.1.

Яна.

Життя мчить зі швидкістю світла, ледь встигаю календар перевертати. Швидкий дводенний візит Олега до столиці розтягнувся на довгі два тижні. Мерія не йде на поступки, вимагаючи терміново полишити будівлю. Лише через третіх осіб вдалося дізнатися, що територію продали за величезні гроші іноземцям, щоб на тому місці замість п'ятиповерхівки виріс величезний бізнес-хмарочос.

Як би я була на місці Олега, я б неодмінно засмутилася через такий перебіг подій, але він, здається, ніколи не падає духом.

— Давно хотів розширити штат співробітників, тож тепер з’явилася чудова можливість втілити усе це в життя. Я вже підшукав приміщення з потрібною квадратурою, там і зручне розташування, і ціна оренди, значно приємніша, — поділився він якось в один з наших вечірніх розмов телефоном.

Мені варто повчитися чоловіковому оптимізму та стійкості. Нещодавно я відправляла резюме до однієї юридичної фірми, пройшла три тури співбесід, але все пішло не за планом. Я була впевнена, що вакансія вже моя. Встигла навіть помріяти як ходитиму до нового офісу, як спілкуватимуся з колегами.

Сидіти вдома на фрілансі звісно приємно, але я скучила за безпосереднім спілкуванням з людьми, за рухом, за метушінням в офісі. На жаль, моїм мріям не судилося здійснитися. Мені надіслали категоричне «ні».

Я проревіла весь вечір над тим клятим листом з відмовою. Не розуміла, що в мені не так. Але причина виявилася більш прозаїчною, ніж здавалося. Ані моя освіта, ні попередні місця роботи, ні рівень англійської не мали для фірми жодного значення. Я просто не сподобалася своїй майбутній керівниці, то ж… На жаль, такий підсумок.

І з цим рішенням вже нічого не вдієш.

Олег телефоном заспокоював як міг, але мені дуже не вистачало його обіймів. Справжніх, сильних, таких теплих.

І ось нарешті сьогодні він повертається додому. Ну, як додому. З літака Олег одразу попрямував на «бал», точніше до свого кабінету в штаб футбольного клубу. За його відсутності теж справ накопичилося дай боже.

Команда вперше за останні роки вийшла до чвертьфіналу Прем'єр-ліги, до адміністрації клубу посипалися пропозиції від інших клубів, з’явилися нові спонсори тощо. Наради генерального штабу тривають аж до ночі, але без генерального директора ніхто не наважується приймати остаточні рішення. Під керівництвом Олега місцевий футбольний клуб дійсно почав зростати. І я дуже ним пишаюся.

Дзвін мобільного телефону змушує мене виринути з захоплених думок про перемоги чоловіка.

— Привіт, Янусю. Як справи? — щебече подруга мов соловейко.

— Привіт. Та от збираюся заскочити до Олега на роботу, він нарешті повернувся з відрядження. Сюрприз хочу йому зробити.

Кружляю перед дзеркалом, приміряючи нову спідницю. Вчора в магазині мені наче здалося, що вона сіла на мене ідеально, а зараз розумію, що замість спокусливих сідниць ззаду я виглядаю мов корова.

Жах, жах, жах. ЇЇ терміново треба зняти. Смикаю за приховану блискавку, але вона заїдає. Додаю трохи сили та продовжую смикати бігунок вверх та вниз. Ще й кудись поділася моя улюблена шкіряна спідниця, довжиною до коліна. Бігаю очима по полицях шафи, продовжуючи розмову з Юлею.

Смикаю ще разів двадцять ту кляту блискавку.

— Я сподіваюся, ти вдягла найвідвертіший комплект спідньої білизни?

— Навіщо? — не одразу розумію про що каже Юля.

Стрибаючи на одній нозі, я намагаючись зняти цю жахливу спідницю.

— Добрий вечір, Ян! Ну як навіщо? Зайдеш до чоловіка в кабінет, замкнеш вас зсередини, потім повернешся до нього обличчям та скинеш із себе пальто. Нехай твій Тітов отетеріє від того, що ти приїхала до нього в одній білизні. Миттю покине всі справи, наради та дзвінки, накинеться на тебе мов звір. Гарантую. Гендир буде повністю твоїм. Як мінімум до кінця обідньої перерви. А може, й до самого вечора.

— Здається, ти передивилася серіалів, Юль, — регочу я, забувши про нещасну спідницю. — Я просто хочу витягти Олега на обід, а то з тими нарадами він скоро на дев'яносто відсотків буде складатися виключно зі смаженої арабіки.

Лише проговоривши в голос власноруч вигаданий варіант проведення спільного часу з чоловіком, я розумію наскільки він нудний та типовий. Якось все рівненько та без спокусливої миті виходить.

Ми просто поїмо в ресторані та розпрощаємося до вечора.

І все.

Але ж гарна білизна вже вдягнута на мені. Новенька. Червона. Обрана з думками про Олега. Ще у примірювальній кімнаті я уявляла як з'явлюся в ній перед чоловіком та як він на неї зреагує.

Невже я справді хотіла його просто сховати під шарами іншого одягу?

— Ян, ти часом така нудна буваєш, — ніби вгадуючи мої думки, каже Юля. — Додай родзинки у ваше з Тітовим солодке подружнє життя. Ти два тижні чоловіка не бачила, могла б і підбадьорити його несподіванкою. Такої шаленості Олег від тебе точно не очікуватиме.

— Хм. — мугикаю я невиразно.

Я не вважаю наше життя з Олегом таким вже й солодким. Ми тільки-но почали будувати щось спільне, хоча раніше… Ой, та мені навіть згадувати не хочеться, як з ним ми «спілкувались» ще кілька місяців тому.