Розділ 19.

Яна.

— Привіт, — слова Олега мене трохи спантеличують. — Ми ж бачилися з тобою вдень.

— Ото ж  воно! Минуло пів дня, а я вже дуже скучив, — Тітов каже це так упевнено, що навіть сумніватися страшно. — Я б краще з тобою зараз був, ніж у порожньому готельному номері.

— Як справи на роботі? — намагаюся скерувати розмову в більш нейтральний бік.

Мені все ще важко реагувати на Олегові зізнання.

— Завтра зустріч з градоначальником у мерії, з'ясую хто за всім цим свавіллям стоїть. Бо так швидко все, так раптово закрутилося. Будівлю вже встигли комусь продати, я певен.

— У тебе все вийде. Вірю в тебе.

— Дякую. По іншому й не може бути, — якби Олег був зараз переді мною, я впевнена, він неодмінно на цій фразі мені б підморгнув.

Моя посмішка стає ще ширшою.

У динаміку лунає знайомий короткий пшик, але я не одразу здогадуюся, що це. Лише по звуку води, яка ллється, розумію, що це Олег відкрив пляшку мінеральної води.

— Гаразд, облишмо нудні розмови про роботу. Ти так і не відповіла на моє запитання, Яно. Сумувала?

Наполегливість Тітова спонукає мене застосувати жіноче кокетство та грайливість.

— А якщо я нічого не скажу, що буде? — Вимовляю жартівливо.

Знаю, що Олег не розсердиться, йому зазвичай подобається така невимушена гра у флірт.

— Тоді я буду дуже засмучений та піду до бару, зализувати серцеві рани.

— Бідолашний, — кажу жалісливим голосом. — Красень чоловік один у барі. Це ж так загрозливо та небезпечно.

— Самому страшно. Раптом на мене наскочить якась зголодніла жіночка?

Уява одразу підкидає мені яскраві кадри того, як Тітов, сидячи на готельному ліжку, хапається за голову та висмикує собі волосся, бо дружина за ним не сумує. Як він підводиться на ноги та в засмучених почуттях полишає номер та прямує до найближчого бару.

Починаю голосно реготати.

У барі на нього, звісно, вже чекатимуть спокусливі мисливиці в коротких шкіряних спідницях, які зголодніли за чоловічим тілом.

Щойно в голові вимальовується чітка картинка того, як до Олега пристають інші жінки, мені миттю стає не до жартів. Палкі ревнощі тієї ж миті охоплюють груди.

— Тобі мене зовсім не шкода? — Олег ніби теж бачить ті картинки та навмисне додає перцю своїм запитанням.

— Щоб уберегти тебе від необачних вчинків, та заради того, щоб ти, не дай боже, не опинився у барі, я, Олегу, скажу тобі, щиру правду, — зупиняюсь на мить та заплющую очі. Так легше буде говорити. — Я почала сумувати ще тієї миті, коли ти пішов нагору збирати речі. А коли ти вийшов з квартири, я місця собі не знаходила весь цей час. Чекала доки ти згадаєш про мене та подзвониш. Дуже сумую за тобою, Олегу, ду-у-уже.

Все. Я сказала. Можу видихнути. І я зовсім не жартую зараз. Я справді за ним сумую.

— І я сумую, Яно. Насправді. — У голосі Тітова більше не чути веселих нот. Він абсолютно серйозний, каже без жартів. Проте… Це був би не справжній Олег, якби наприкінці промови він не спромігся додати: — Дідько, а чоловіки теж, виявляється, люблять розвісити вуха.

— Невже?

— Сам здивований. Ніколи особливо не реагував на усі ці сентименти: люблю, сумую, обіймаю, цілую. Але з тобою, Яно, все інакше. Чесно. Хочеться чути подібне з твоїх вуст все частіше. І казати у відповідь….

Я знову втрачаю здатність говорити. От як він так просто може повернути, як каже саме те, що зачіпає навіть найпотаємніші куточки моєї душі? Як? Неможливо так майстерно грати. Неможливо, еге ж?

Сподіваюся, цього разу моє довірливе серце не помиляється, і наші з Олегом симпатії взаємні.

Яно, припини нагнітати. Ти вже зробила крок назустріч, пізно давати задню і знову впадати в паніку.

— Яно? — перепитує Олег.

Я так занурилася у думки, що не почула, про що він запитав.

— Вибач, я трохи замислилась.

— Цікаво, про що? — чую в його голосі легку образу. То й не дивно, адже Тітов щойно говорив про свої почуття, а я егоїстично почала думати виключно про себе.

— Тимур сьогодні знову бився, — нічого кращого, ніж розпочати розмову про сина, я не вигадую.

— З ким?

— З хлопчиком з футбольної команди. Штовхнув його за те, що той порівняв біг Тіма з дівчачим.

— Ну, я б теж не церемонився, якби почув таке. Особливо у сім років.

— Оле-е-е-гу! — від несподіванки я починаю навіть вказівним пальцем трясти в повітрі. Ніби-то Олег може мене бачити. — Не смій Тимурові казати про таке, не все вирішується кулаками та силою.

— Яна, не варто забувати, що Тім — хлопець, — Олег спокійно аргументує власну думку. — Він повинен вміти постояти за себе.

— Ти маєш рацію, але… — На будь-які гострі ситуації я дивлюся лише з жіночого боку, тож мені досить складно поставити себе на місце хлопчика чи чоловіка. — Я проти будь-якого насильства. Спочатку має бути слово.