Розділ 18.

Яна.

Дивлюся на готовий торт у холодильнику та тяжко зітхаю. Здавалося б, така дрібниця — робота чоловіка змінила сімейні плани, але я чомусь все одно засмучуюся. Я з таким бажанням готувала цей десерт, а тепер доведеться його їсти на самоті.

Подруга поїхала від мене через годину після від'їзду Олега, щойно їй подзвонив її хірург.  номер. Схоже, їхній роман впевнено йде до освідчення, вони стільки часу проводять разом.

Літак чоловіка приземлився у столиці ще дві години тому, але Олег мені так і не передзвонив. Навіть короткого повідомлення, про те, що долетів без пригод не надіслав. На жаль.

На щастя, на заняття з футболу Тимура сьогодні везе мама іншого хлопчика, з яким син разом ходить на тренування. Вона ж і привезе його назад за дві години. Виявилося, що коли ми переїхали до Олегової квартири, то стали з ними майже сусідами, живемо навпроти одне одного.

У такому пригніченому стані я просто не наважуюсь сісти за кермо. Розсіяна увага — небезпечний супутник для водія. Краще іншого разу я покатаю хлопчиків на тренування, аніж наражу дітей на небезпеку.

Все ж дістаю  холодильника цей нещасний торт та відрізаю собі невеликий шматочок. Так, я знаю, що коржі ще не встигли як слід просочитися згущеним молоком, але у мене стрес. Заїдатиму його у кращих жіночих традиціях.

Заварений ромашковий чай виявляється дуже гарячим, обраний телесеріал — нецікавий. Головна героїня — імпульсивна та дурна, головний герой — теж не на мій смак.

Сподіваюся, що хоча б торт вийшов смачний. Інакше доведеться вважати другу половину сьогоднішнього дня надзвичайно провальною.

Підсуваю тарілку з тортом ближче до себе. Виделкою нанизую невеликий шматочок і швидко відправляю до рота.

Хоч би, хоч би був смачний!

М-м-м, яка смакота.

Все ж таки, торт з кремом — найкраща страва в моїй кулінарній практиці.

Шматок торта зникає з моєї тарілки миттєво та знову з’являється дратівливість та нервозність. Знову тягнуся до телефона, який перевіряла п'ять хвилин тому.

Нічого.

Та щоб тебе, Олегу!

Швидкий від'їзд Олега, дивна розмова з Юлею, вечір у компанії самої себе — все це активізує у моїй голові бентежних тарганів.

Невже я насправді все придумала? Невже насправді, всі його почуття лише для публіки?  Чи я поспішила? Чи це все уявний страх, і я даремно сумніваюся в Олегові та його почуттях? А в нас?

Ще й доба не минула після нашої бурхливої ​​ночі, а я вже встигла накрутити себе, мов дзиґу. Так же не можна. Мені варто перенаправити свою енергію та думки в інший бік.

Тож я швидко випиваю вже трохи остиглий чай та йду за ганчірками. Немає кращого способу відірватися від нав'язливих думок, ніж прибирання. Особливо якщо воно проходить на свіжому повітрі.

Що ж, час розпочати весняну підготовку тераси до теплих місяців. Відкритий простір досить швидко збирає на себе вуличний пил, пісок, осад після дощів.

Диван та журнальний столик мию досить швидко, а от з величезними вікнами та дверима доводиться попотіти. Стаю на дерев’яну табуретку та за допомогою спеціальної швабри для вікон тягнуся до важко доступних місць. Згадую про всі свої навички балансування, щоб подекуди втримати рівновагу стоячи на одній нозі. Отакі от вони мінуси невисокого зросту та великих вікон.

Добре, що хоч площа тераси велика, і я не тремчу від страху, коли опускаю голову вниз. Лише коли згадую про скляні поруччя тераси, які теж варто було б помити, моя акрофобія, вона ж острах висоти, знову дається в знаки. Але до них мені просто підходити страшно, не те щоб перехилятися та мити їх з зовнішнього боку.

Може є якісь спеціальні служби, що займаються цим? «Миття зовнішніх вікон у багатоповерхівках» чи якось так, треба пошукати в інтернеті. Чи є спеціальні роботи-мийники вікон? То був би взагалі ідеальний варіант — і сторонніх людей у квартирі немає, і скло вимите усюди.

Прибирання добряче допомагає мені провітрити голову, а фізичні навантаження на додачу ще й розігрівають тіло. Серотоніну вдосталь і настрій одразу покращився, сумних думок, наче й не було.

Тільки-но я повертаюся на перший поверх, як дзвонять у домофон, приїхав Тимур з тренування. Він голосно грюкає дверима. Вішає куртку аби як у шафу, кросівки кидає кудись повз полицю.

— Що сталося, Тіме? — віднедавна мене турбує будь-який прояв тривожності у сина.

— Мене посадили на лаву запасних, — він невдоволено розмахує руками. — Через те, що ми з Сергієм посварилися. Я цілу годину просто сидів і дивився, як команда грає без мене.

— А чому ви посварилися? — Обережно цікавлюся я.

Олег поїхав у відрядження, тож і лише я можу з'ясувати причину. Якщо син звісно поділиться зі мною, а не замкнеться у собі.

— Він сказав, що я бігаю як дівчисько, мам!

— Жах який, — мені ледь вдається стримувати глузливу посмішку. Не можна, щоб син її помітив. Не можна. Бо тоді він дуже образиться, що я не ставлюся до його проблем належним чином. — І як ти відреагував на його слова?

— Ну як, як? — Тимур знижує голос, крутить головою. Не дивиться мені у вічі. Руки при цьому схрещує на грудях. — Я його штовхнув, — додає зовсім тихо.