Роздііл 17.

Яна.

Юля з'являється на моїй кухні, коли я закінчую підготовку тіста для майбутніх коржів торта.

— М-м-м, — вона відщипує шматочок тіста та кидає його до рота.

Дитяча звичка подруги довгенько доводила мене до сказу, але як-то кажуть: з ким поведешся, від того зрештою і наберешся всякого. Тепер я теж, коли замішую тісто, завжди пробую його на смак.

— І що ж такого накоїв пан Олег Юрійович Тітов, що ти, матінко, вирішила витратити півдня на домашній торт?

— Та нічого особливого, — досить тихо вимовляю я.

Відчуваю, як обличчя починає червоніти. Метушливо переставляю миску з тістом з одного місця на інше. Для чогось дістаю фольгу з ящика, але швидко схаменувшись, міняю її на пергамент. Звісно, всі ці маніпуляції я роблю з таким виглядом, ніби все нормально і це частина процесу, а ми з подругою обговорюємо не моє особисте життя, а рецепт італійської піци.

— Яно? Ану, глянь мене, красуне. Не соромся, сонечко, покажи своє личко, — допитується Юля.

Роблю глибокий вдих та намагаюся з максимально байдужим обличчям підвести очі на подругу. Навіть силуюся невимушено посміхнутися, але не витримую навіть пів хвилини, ніяковію та втуплююсь поглядом у стільницю.

— Та невже?! Ви що нарешті переспали? — Юля ляскає руками по столу та ледь не перекидає чашку з гарячим чаєм.

— Годі так репетувати, — шикаю я на подругу. — Нам не по вісімнадцять років, звісно, що ми не в шашки гралися усю ніч. Тим паче ми одружена пара.

Повертаю тісто на стіл. Розсипаю дрібку борошна на лист пергаменту, відрізаю шматок тіста та починаю розкочувати його качалкою до потрібного розміру.

— Янко, ну ти даєш! Я наче щойно повернулася до універу. Тоді теж доводилось кліщами витягувати з тебе кожне слово, — Юля згортає млинець з варенням у трубочку та жадібно його відкушує. — І як воно було? Тітов покращив свої навички у ліжку, я сподіваюся?

— ЮЛЮ! Припини! — я грюкаю качалкою по столу.

Відвертаюся від подруги та запихаю деко з першим коржем у духову шафу. На черзі ще дванадцять таких самих.

— Я не буду обговорювати подробиці нашого з Олегом інтиму, навіть з тобою. Все, що було в спальні, там і залишиться, суто між ним та мною.

— Ой, ну й не треба. Чого ти так розлютилася? Я ж не питаю скільки часу та в якій позі, — моя подруга жартує, я це бачу, але всередині все одно неприємно.

— Юля, годі! — Скалкою вказую на тарілку, що стоїть перед нею, зі смаколиками. — Я тебе зараз без млинців залишу. Максимально можливі подробиці від мене ти вже отримала: між нами все сталося по-справжньому цієї ночі. Крапка.

— Гаразд. Я ж жартую, Ян, — Юля встає зі свого місця та підходить до мене з піднятими руками. — Я з миром, скалку убік прибери, будь ласка, — вона лагідно обіймає за плечі. — Я просто переживаю за тебе. Ти така окрилена зараз, а ще навіть доба не минула. Чи не рано ти до хмар відлетіла, Ян? Ти поговорила з Олегом з приводу всієї ситуації з Тимуром, вашим минулим тощо? Ви обговорили усі питання?

— Насправді, ні, — засмучено видихаю я.

Подруга, як завжди, ставить найточніші питання. Дістає назовні те, що заховано глибоко в моїй душі.

— Ми нічого не обговорили до ладу. Знаєш, Юль, я досі не зрозумію, навіщо йому знадобився цей вдаваний шлюб? Особливо після того, як він сказав батькам, що кохає мене.

Поки Юля ошелешено дивиться на мене, а я тим часом дістаю готовий корж та слідом відправляю до духовки наступний.

— Чи не простіше було запропонувати просто пожити разом? Навіщо Олег саме так усе вивернув? Я й досі цього не збагну. Ще й знайомство зі свекрами пройшло не дуже добре.

— Чого? — Юля повертається за стіл уплітати млинці.

— Антоніна Сергіївна з Юрієм Івановичем заявилися до нас рано вранці, нібито для знайомства з онуком. Але вже з порога вони почали мене штрикати вилами. Не знаю, що більше впливає на них: статті в газетах чи слова колишньої дружини Олега. Їхня неприязнь прямо відчувалася у квартирі. Ой, а що було, коли вони почули, що ми з Олегом одружені. Справжня вистава: і за серце хапалися, і сипали звинувачення, що я навмисно приховувала дитину.

— А ти, як зазвичай, мовчки все проковтнула? Еге ж? Промовчала?

— Я була в шоку, Юль. Як можна так засуджувати людину зовсім не знаючи її? На щастя, за мене заступився Олег. Він сказав батькам, що все що вони читали чи чули про мене — це неправда. Їхня справа — порозумітися з онуком, а ми самі розберемося, як нам далі життя жити.

— Слухай, а ти впевнена, що ось це все Олег сказав не для гучного слівця? Ну, щоб ти вушка розвісила та скоріше повірила йому?

— Я так не думаю. Олег не такий. Навіщо йому говорити батькам про кохання тоді? Просто сказав би, що самі розберемося і все.

Замішую інгредієнти для крему, а в душі зростає протест: не міг Олег, не міг.

— Та загалом, Олег поводиться зовсім по-іншому з того часу, як ми стали жити під одним дахом. Завжди піклується про нас із Тімом. Запитує постійно, що я думаю з того чи іншого приводу. Навіть Тимурові перестав скуповувати все, що той захоче. Почав говорити «ні» дитині, уявляєш?