Розділ 16.1.

Яна.

Тук! Тук! Тук!

Під гучний стукіт, що доноситься звідкись, доводиться виринати з солодкого виру сновидінь. Але ж так не хочеться. Ще б хоч трохи полежати із заплющеними очима.

— Мамо-о-о, тату-у-у, — чується приглушений голос дитини. І знову стукіт. Тук, тук. — Мамо? Тату? Ви ще спите? Хто мене до школи повезе?

Мозок починає неквапливо запускати в роботу свої шестерні. А все через майже безсонну ніч.

«Та це ж голос Тимура» — осяює раптом мене. Миттю розплющую очі та намагаюся скоординувати рухи тіла з сигналами мозку. Оглядаюся довкола. Я в спальні, поруч, повернутий до мене спиною, солодко спить Олег.

У голові миттєво спливають події минулої ночі. Червонію мов буряк, а тілом біжать сироти.

— Ма-а-ам, тату-у-у, та де ви є? — кричить Тимур невдоволено.

У свідомості ніби якісь тумблери спрацьовують. Та твою ж...

Схоплююся з ліжка за секунду, хапаю з підлоги халат Тітова. Намагаюся накинути його на себе, але плутаюся в рукавах. Помічаю своє відображення у дзеркалі та нажахано відступаю.

На голові волосся так закручено, ніби за ніч зозулі у ньому гніздо встигли сплести. Губи припухлі, яскраво червоні. Неозброєним оком видно, чим таким безсоромним я вночі займалася.

Проте найстрашніше, як виявляється, це не покусані губи. Найстрашніше — це величезна червона пляма на моїй шиї, прямо над ключицею.

Трясця твоїй… Олегу! Я ж просила не ставити на мені мітки. Я ж не ювелірна прикраса, щоб мати проби.

Якомога вище стуляю половинки чоловікового халата та відчиняти замкнені двері.

— Тіме, не репетуй. Я вже тут, я прокинулася. Скільки у нас є часу до першого уроку? — питаю поспіхом, постійно опускаючи очі вниз.

Слідкую за зав’язаним халатом, як за найціннішим скарбом.

— Пів години.

От лишенько! За найсприятливіших умов, при відсутності заторів до школи їхати як мінімум двадцять хвилин. Схоже, доведеться навіть перевищити дозволену швидкість, де буде можливість. Хоча того й робити не можна. Та й мене таке екстремальне водіння не влаштовує, я люблю їздити виключно за правилами.

— Добре. Спускайся вниз. За п'ять хвилин я буду готова.

Син повз мене заглядає в нашу кімнату. Побачивши там сплячого батька, він закочує очі. Бурмоче щось на кшталт «зрозуміло все з вами, батьки».

 Проте перепитувати, що саме йому там у сім років зрозуміло, я не збираюся. І так досить ніяково себе почуваю. А раптом він щось чув цієї ночі? Матінко мила.

Коли син зникає на сходах, я галопом біжу до шафи. Вдягаю свій улюблений спортивний костюм. Бажаю здоров'я тому, хто його колись вигадав пошити. Це ж ідеальний одяг, особливо для тих, кому терміново треба везти дитину до школи, а часу катастрофічно не вистачає.

Вдягаєш штани та кофту за секунду і біжиш у справах. Зручно, комфортно, ще й високий комір вдало приховує будь-які нічні витівки чоловіка. Пальцями прочісую скуйовджене волосся та збираю його в більш-менш пристойний пучок.

— Олегу, доброго ранку, — на мій голос він не реагує ніяк.

Що ж, тоді розбуджу його, коли повернуся.

Нахиляюся над ліжком та цілую сплячого чоловіка у щоку.

— Ану. йди до мене, моя красуне! — Олег хапає мене за талію та тягне на себе.

За мить я вже лежу на м’якому матраці, а наді мною височіє вже зовсім несплячий чоловік. Він широко посміхається та тягнеться цілуватися. Вивертаюся чимдуж і губи Тітова торкаються шиї прямо в центрі червоної «мітки».

— Ні, ні, ні, — махаю руками та заливаюсь сміхом.

Щетина Олега сильно лоскоче мою шию. Інстинктивно намагаюся підняти плечі, щоб він перестав діставати до чутливих ділянок шкіри.

— Олегу, припини, будь ласка. Олегу, не треба.

— Треба, не опирайся, — стверджує протилежне чоловік та продовжує мене лоскотати ще й пальцями.

Животом відчуваю міць Олегового бажання. Мати Василева!. І як тут встояти, скажіть на милість?

— Будь-якої іншої миті я була б тільки за наших пестощів, але не зараз. Олегу, припини. Треба завезти Тіма до школи. Ми вже запізнюємося, — через сміх і плутане дихання я намагаюся достукатися до Олега.

— Нехай він лишається вдома, — пропонує тієї ж миті збуджений Олег.