Розділ 15.

Олег

Коли бачу Яну, яка сидить у мене в кабінеті, то не вірю власним очам. Хитаю кілька разів головою, щоб пересвідчитися, що не марю. Витираю обличчя рушником. Навіть у великому та пухнастому халаті, з розпущеним, не пригладженим волоссям, без косметики вона виглядає приголомшливо. Неначе богиня. Афродіта.

Я був певен, що коли вона лишиться сама в спальні, то скакатиме від радості аж до самої стелі, а потім спокійно засне на великому ліжку, насолоджуючись свободою.

Не очікував, що вона розлютиться в парку атракціонів. Особливо після того, як ми так добре провели час утрьох. Ми стільки годин сміялися, бігаючи від однієї локації до іншої, стільки обіймалися. І тут мов грім серед ясного неба, посипалося з її вуст стільки претензій, стільки зневіри до мене, через те, що я завжди роблю як захочу.

Я сподівався, що почувши моє вранішнє зізнання, Яна буде по доброму приголомшена. Щоправда, слова вирвалися раніше, ніж я встиг їх як слід обміркувати. Слова лилися експромтом, але я ні про що не збрехав. Я насправді кохаю свою дружину.

Батьки, до речі, теж мене сьогодні здивували та навіть, чого кривити душею, сильно засмутили. Коли вони знайомились з Мариною, негативу з їхнього боку взагалі не було. Сьогодні ж навпаки, навіть через стіл відчувалася їхня неприязнь до Яни, яку вони, між тим, взагалі не знають, з якою ніколи особисто не зустрічалися і жодним словом не обмовилися.

Я так і не розумію, чому не схваливши мій вибір, вони спрямовують своє невдоволення не на мене, не на власного сина, а на Яну? Звісно, я знаю ​​звідки дме цей вітер, чиїми словами сьогодні розмовляла мати. Марина ніяк не вгамується. Вчепилася в мою матір мов п’явка та продовжує плести інтриги. Хоча я попереджав її не один раз. Як люблячий чоловік, як голова родини я готовий від будь-кого захищати дружину та сина. Навіть від Марини чи своїх батьків також.

Проте щось далеко відлетів думками. Наразі єдине, що має значення, — це причина, через яку Яна прийшла сюди. Про це її я й запитую.

— Я прийшла робити те, що хочу, — тихо відповідає вона. Не відводить погляду, але від хвилювання сильніше стискає подушку, яку тримає у руках.

Ця жінка підриває мій мозок кожної хвилини. В доброму сенсі. І своїми постійними страхами, і рішучістю, з якою вона з ними бореться.

Яна — сильна духом жінка. Не уявляю, що вона відчувала, коли у вісімнадцять років дізналася про свою вагітність. Як вона змогла вистояти, витримати усе це та не зламатися? Вона самостійна і незалежна, і до того ж не розгнівана на світ чи чоловіків. Вона любляча мати, вона міцна опора для нашого сина.

Навіть уявити важко, через що їй довелося пройти за ці роки.

Я чесно не знаю, як би склалося наше життя, дізнайся я правду в той час. Всі мої думки вісім років тому були виключно про власну спортивну кар'єру, навряд чи з мене вийшов би тямущий чоловік і тим паче батько.

Проте тепер я інший. Ми інакші. Доросліші, досвідченіші, більш серйозні.

Я хочу жити це життя разом із Яною. Хочу кохати її, обіймати, захищати. Хочу, щоб вона була моєю дружиною, другом, коханкою. Не з примусу, не тільки на папері, атому, що вона сама цього хоче, не менш ніж я. Я хочу, аби вона дозволила мені кохати себе.

— І чого ти хочеш, Яно? — запитую вдруге, хоча вже і так знаю відповідь.

Не роблю жодного кроку назустріч. Щоб не налякати чи не зламати. Сьогодні вона вирішує все сама.

Вона така маленька у цьому величезному халаті… Закрадається думка, чи не в мій він?

Я раніше ніколи не схвалював, коли дівчата вдягалися в мій одяг. У студентські роки мене це взагалі дратувало, я ніяк не міг второпати чого дівчата постійно намагаються поцупити мої футболки. Своїх не мали чи що?

Проте зараз, зізнаюся щиро, мені подобається, те що я бачу. Насправді подобається. Тож це безперечно ще один плюс на користь Яни, вона абсолютно не така як інші жінки.

Я готовий прямо зараз віддати їй усі сорочки, які маю в шафі, аби вона носила їх якомога частіше. І бажано, щоб під сорочкою більше нічого на ній не було.

Без косметики Яна виглядає ще молодшою. Кліпає часто своїми довгими віями, але дивиться просто у вічі. Навіть через невелику відстань бачу, як вона тремтить.

Повільно встає з дивана та крокує до мене. Її рухи несміливі та обережні, але погляд сповнений рішучості. Ще один крок і її руки вже на моїй шиї. Вона притискається грудьми, шепоче зізнання, що хоче мене. Цілує стримано, одними вустами. Такими м'якими та ніжними.

В мене зриває стоп-кран. Перехоплюю ініціативу та жадібно зминаю її губи своїми. Вона солодка, мов персик чи нектарин, не можу наїстися. З'їдаю її ще. І ще.

Її тремтіння передається мені. Ми тепер разом. Ми вдвох тремтимо, але продовжуємо цілуватися. Підхоплюю Яну під сідниці, її ноги миттю обвивають мій поперек.

Тримаю її у повітрі, не розриваю поцілунок. Мені вже бракує кисню, але я не можу відпустити її ні на мить. Чи можу, але не хочу цього. Навіть на секунду, навіть на пів секунди.

Від такої напруги трохи похитуюсь, тож притискаю нас до стіни. Чіпляю плечем картину, що висить на стіні. Скло та рама розлітаються уламками по підлозі.