Розділ 14.1

Яна.

— Починається, — ледь чутно вимовляє Олег.

Але я все чую.

Він прибирає з колін серветку та кладе її на стіл. Сідає в півоберту до мене та спокійно чекає поки я виговорюсь.

— Скільки триватиме ця гра у сім'ю? — продовжує нести мене. — Навіщо все затіяв? Навіщо? Для чого мене мучиш? Кому потрібні усі ці ігри?

Я можу ще багато та довго запитувати про, все що мне останнім часом турбує, але Олегова рука раптом торкається мого обличчя. Так і застигаю з роззявленим ротом.

Він веде великим пальцем вздовж щоки, повторює контур нижньої губи. Повільно погладжує. Спостерігає одночасно і за своїми рухами, і за моєю реакцією.

— Чого ти насправді хочеш, Яно? — ставить він зустрічне запитання.

— Е-е-е, —  не розумію до чого він веде.

Я повністю захоплена тими відчуттями, які отримую від дотику огрубілої шкіри чоловічих пальців та моїх м'яких вуст.

— Що ти хочеш? Розлучитися? Чи роз'їхатися? А може, ти хочеш чогось більшого? — стиха запитує Олег.

Він змушує мене забути про агресію, якою я щойно ледь не зіпсувала завершення чудового сімейного відпочинку.

— Я… я… я не знаю, — розгубленість навіть спонукає голос до короткочасного заїкання.

— Є одна суттєва відмінність між нами, Яно. Я завжди знаю чого хочу. І не боюсь цього. Не боюсь своїх бажань. Коли я хочу поцілувати, я цілую. Коли хочу одружитися —  одружуюся. Розлучатись я не хочу, то ж, зрозуміло, що цього й не буде. Ти боїшся зізнатися собі, чого насправді хочеш, через те сердишся. На себе насамперед, хоча здається навпаки. Проте завжди легше розізлитися на того, хто поруч, ніж визнати, що справа здебільшого у нас самих. Адже так?

— Нічого я не боюся. І не злюсь, — не надто впевнено, але все ж вперто суперечу.

— Звичайно, ні, — Олег весело копіює мою інтонацію, всміхається одним куточком губ.

Підсувається впритул. Його рука продовжує пестити мою щоку, переходить до шиї, та поступово переміщається на потилицю. Зазвичай так роблять перед поцілунком. Ніяковію.

Його друга рука лягає на мою талію. Олег дивиться на мої губи та змочує язиком свої. У солодкому передчутті закушую нижню губу. Я вже чекаю на його поцілунок.

Тітов нахиляється ще ближче, дивиться просто у вічі.

— Ти цього хочеш? — тихо просить дозволу.

Ледве смикаю головою на знак згоди. Так, я хочу, щоб ти мене поцілував. Наші лоби стикаються, між вустами лишаються лічені міліметри. Відчуваю його гарячий подих на шкірі. Заплющую очі. За мить наші губи зіллються у палкому поцілунку.

Але раптом чомусь рот Олега опиняється біля мого вуха. Низьким привабливим голосом він шепоче:

— Якщо насправді цього хочеш, — робить невеликий вдих, — то поцілуй сама.

І відсувається до свого місця.

Що?

Кілька секунд я продовжую сидіти з заплющеними очима. Не розумію, що щойно відбулося. Коли все ж наважуюсь розплющити очі, то бачу Тітова, який спокійно жує свій шматок піци. Наче він зовсім не притискався до мене ще хвилину тому.

Знову хочеться промовити гнівну тираду про те, що він знову погрався зі мною, але не встигаю. За стіл повертається почервонілий від спеки Тім.

— Якщо всі зібралися, то можемо вирушати назад, — каже Олег.

— Ні, тату, — невдоволено нудить Тимур, — Покатаймося ще трохи. Будь ласочка.

Олег звіряється з годинником.

— На жаль ні, синку. Ми повинні їхати, бо треба ще по дорозі заїхати до дядька Дениса, забрати у нього важливі документи. Наступного разу проведемо тут більше часу, згода?

Тім демонстративно випинає невдоволені губи та схрещує руки на грудях. Усім видом показує, що образився на батька, але при цьому покірно йде разом з нами до машини.

Мовчки спостерігаю за тим, що відбуватиметься далі між батьком та сином. Дивне почуття через те, що вперше поганий поліціянт не я, а Олег. Схоже настав час і йому зрозуміти, що батько потрібен не лише для розваг та іграшок.

Проте сварка між Тімом та Олегом триває недовго. У парку атракціонів син витратив стільки сил та енергії, що заснув тільки-но машина рушила з місця.

Всю дорогу їдемо мовчки. Олег майже весь час дивиться на дорогу, лише інколи відривається, щоб поглянути в телефон, у який надходять сповіщення про нові повідомлення.

Мені роздирає від цікавості, хто там так старанно весь вечір неділі вимагає уваги від Тітова. Але, на жаль, екран телефону, що висить у підставці на торпеді під таким кутом, що зі свого місця я взагалі нічого не бачу.

Я нахилитися трохи ближче до Олега, то можна щось і розгледіти, але тоді я видам свою небайдужість до справ нестерпного чоловіка.

Тож доводиться сидіти прямо та вдаю, що ігнорую Олега. Косим поглядом намагаюся зчитати мову його рухів, але він напрочуд розслаблений. Ані дещиці збентеження чи напруги у рухах, жодного смикання руками чи бодай скрипу щелепи. В нього не має взагалі ніяких емоцій: спокійно читає повідомлення, друкує короткі відповіді, гасить екран. Все.