Розділ 11.1.

Яна.

Я не беру участі в словесній перепалці Олега з батьками. Навіть подумки. Уся моя голова зайнята лише його словами: «Я кохаю Яну». Він це сказав несерйозно? Це ж лише для відводу очей, правильно? Щоб його мама і тато повірили в наш шлюб? Еге ж?

А раптом…

Та ні, такого не може бути! Це неправда. Точно неправда.

Але тоді навіщо він це сказав? Хіба обов’язково наголошувати на почуттях, яких ми насправді не маємо?

Мої думки кружляють від одного кута під назвою «правда» до протилежного з ім’ям «брехня».

Антоніна Сергіївна закочує очі після кожного слова Олега. Сьогоднішнє знайомство ніяк не вплинуло на її сформовану думку про мене. Вона прийшла, налаштована проти мене, і піде звідси з тими ж думками. Для неї назавжди залишуся небажаною невісткою номер два, після любої Марини.

Але я й не претендую на перше місце. Мені просто хотілося показати їй, що я не така, як пишуть у ЗМІ. Зітхаю ледь чутно. Гаразд, головне, щоб батьки Олега добре ставилися до Тимура. Все інше якось та й переживу.

Настає хвилинка тиші. Юрій Іванович щось шепоче дружині на вухо.

Олег стрімко ковтає свій чай, який певно вже встиг охолонути, та невдоволено мружиться. Схоже, він лише зараз зрозумів, що це була не кава.

— Пробачте, я піду подивлюся, як там Тимур, — винувато всміхаюся Олегові через те, що залишаю його самого за столом. — Щось він довго до нас не йде.

Певно зараз почнеться більш жорсткий тиск з боку батьків Олега, я мала б лишитися, як справжня та любляча дружина. Але я просто не можу. Після невдалої розмови зі свекрухою мені вкрай необхідна ця хвилинка перепочинку.

Кладу руку Олегові на плече та погладжую лопатку великим пальцем. У відповідь він цілує тильний бік моєї руки. Знову дивує.

Жестом просить нахилитися до нього.

— Якщо Тім не захоче, не змушуй його, — додає пошепки. — Перенесемо знайомство на інший день.

— Ти впевнений? — мій погляд одразу перескакує до свекра та свекрухи. Вони, звісно, чують все, що каже їх син. Невдоволено підтискають губи, але не починають нову суперечку.

— Так, — киває Олег.

Перед тим як зайти до кімнати до Тіма, як завжди відстукую кулаком завчений ритм. Ніколи не заходжу без попередження, бо й досі пам’ятаю, як було неприємно, коли моя мати постійно вривалася до моєї кімнати. Особливо соромно було, коли я стояла роздягнена біля шафи, не встигнувши вдягнутися.

— Тимуре, любий, ти тут? — повільно штовхаю двері.

— А де мені ще бути? — чую невдоволений голос сина.

Заглядаю сміливіше. Він сидить на ліжку і дивиться якийсь фільм. Постіль, як завжди, не застелена. Але він хоча б перевдягнувся, як я і просила. Замість ранкової піжами на ньому шорти й біла футболка. Це улюблений парадний комплект Тіма. Саме його він першим одягає, коли має зустрічати гостей.

Певно, футболіст за покликом крові, що тут вдієш? .

Уявляю його незадоволене обличчя, якщо я раптом попрошу замість форми вдіти сорочку та джинси. Надме свої маленькі губи, схрестить руки на грудях і вперто доводитиме, що немає нічого ошатнішого, ніж біла футбольна форма його команди.

Але я такого йому не скажу. Нізащо. Я поважаю його вибір.

— Можна, я з тобою посиджу?

Тім знизує плечима.

— Ти прийшла забрати мене до гостей? — не відриваючись від екрана, запитує він.

— Прийшла, — замість того, щоб підняти сина й вести до столу, я сідаю у синє крісло, що стоїть біля дитячого ліжка.

Деякий час ми з Тимуром просто мовчки спостерігаємо за тим, що відбувається у фільмі.

— А хто вони? — я впевнена, що він запитує аж ніяк не про героїв фільму.

— Твої бабуся і дідусь.

Ця новина змушує Тимура відірватися від перегляду кінострічки та здивовано подивитися на мене.

— В мене вже є бабуся Ліда та дідусь Матвій. Навіщо мені ще одні?

Пересідаю ближче.

— У всіх діток є мама й тато. У тебе, у мене, у твого тата. З моїми мамою і татом ти знайомий від народження — це бабуся Ліда й дід Матвій. А сьогодні до нас завітали мама й тато твого батька. Бабусю звати Антоніна, а дідуся — Юра.

— Вони батьки тата?

— Вгадав, — всміхаюся я. — Але для тебе вони ще одні бабуся та дідусь.

— Ти стільки разів повторила мама, тато, дідусь, бабуся, що я заплутався.

— Ти правий, вийшло якось надто складно, — оглядаю письмовий стіл Тіма у пошуках ручки й паперу, але там лише розставлені маленькі солдатики.

Що ж… Будемо діяти нестандартно.

— Неси усіх своїх солдатиків сюди. Будемо наочну схему твого родоводу будувати.

— Чого? — Тім висипає на ліжко цілу коробку пластмасових фігурок.

— Уявімо, що цей танкіст — це ти. Тоді, хай будуть, ці два кулеметники — ми з твоїм татом…