Розділ 10.2.

Яна.

Від хвилювання навіть забуваю, що хотіла спеціально для Олега приготувати каву.

— Яно, чи можу я поставити вам досить особисте запитання? — цікавиться Антоніна Сергіївна, випивши пару ковтків ромашкового чаю. — Чому лише зараз ви вирішили розповісти моєму синові про дитину? Навіщо ви стільки ховали його від нас?

Олег випереджає мене та намагається зупинити матір.

— Мамо, не починай, будь ласка. Я тобі вже розповідав, що ніхто ні від кого не ховався. Я не жив на дві сім'ї, ніхто не викрадав мене від першої дружини. Перестань вірити казкам Марини.

— Олегу, до чого тут Марина? Я просто хочу зрозуміти Яну.

Я бачу, що Антоніна Сергіївна відверто налаштована проти мене. Що не дивно, зрештою. Після прочитання тих жахливих статей, що вийшли в пресі, я на її місці теж була б проти себе. Якби знала, як все було насправді. Тому поведінка свекрухи мене ні краплі не дивує.

— Все нормально. Я розповім усе, — зупиняю Тітова, поклавши руку йому на коліно. Трохи погладжую тканину штанів, — я розумію ваш інтерес. Але щоб відповісти, мені варто, мабуть, розпочати з самого початку. Все сталося вісім років тому. Олег був студентом, я студенткою одно університету. Ми познайомились у клубі, потанцювали, побалакали одне з одним, провели спільну ніч та розійшлися кожен своєю дорогою.

— Ти забула сказати, дуже ми сподобалися одне одному.

Олег обхоплює пальцями мою долоню, а другу руку закидає на спинку мого стільця. Його простий жест викликає у мене щиру посмішку. Мене втішає те, що він мене підтримує.

Не хочеться згадувати минуле. Особливо коли стільки років намагаєшся не думати, щоб можна було зробити інакше. Можна було не ходити до клубу чи відмовити Олегові. Проте як закохана дівчина може таке зробити? Тим паче коли вперше відчула смак свободи від контролю з боку матері.

Звичайно, про свою давню любов до Тітова, і про те, що я навмисно прийшла того вечора до клубу, розповідати я не збираюся. Ця таємниця залишиться виключно зі мною.

— І так, випереджаючи ваші думки, я  знаю, як можна обізвати дівчину, яка, ледве познайомившись з хлопцем, спить із ним в одному ліжку. Але вже як є. Минулого не змінити. Коли я дізналася, що вагітна, то намагалася знайти Олега, але, як виявилося, він встиг поїхати до іншого міста, щоб будувати спортивну кар'єру.

Потрібно трохи змочити пересохле горло. Беру до рук свій чай та роблю ковток за ковтком. Не звертаю уваги на те, що чай надто гарячий. Це мій маленький перепочинок та спосіб вгамувати тремтіння.

Чекаю бодай на якусь реакцію від батьків Олега. Але вони мовчки та терпляче чекають, коли я продовжу розповідати їм усе.

— Ми не бачилися вісім років. Я народила чудового сина. Весь цей час мені допомагали та продовжують допомагати мої батьки. Іноді в мене навіть з’являлися думки що це певно так долею вирішено. Не у всіх дітей є змога рости у повноцінній сім’ї, але що поробиш? Я вірила, що зможу замінити Тимурові обох батьків. Вірила до осені минулого року. Випадкова зустріч з Олегом сколихнула усе моє життя та показала, наскільки я помилася. Дитині потрібні тато, так само як і мати. Особливо хлопчику. Тому, власне, тепер Олег і знає про свого сина, а ви про онука. І саме тому ми живемо під одним дахом із вашим сином, як чоловік та дружина.

—  Тобто як чоловік і дружина? — голосно вигукує Антоніна Сергіївна і хапається за серце.

Ой. Здається, я бовкнула зайвого. Повертаюся до Олега та вигинаю брову у німому запитанні. Примружую очі. Ти що не сказав батькам про штамп у паспорті?

Але Тітова, здається, взагалі нічого не бентежить. Він все ще залишається найрозслабленішою людиною у нашому квартеті.

— Мамо, тату, заспокойтеся. Ви все правильно почули: ми з Яною — чоловік та дружина. Я, як порядна людина, одразу запропонував тій, що народила мою дитину, офіційно одружитися. За власні вчинки треба завжди нести відповідальність, ви самі мене цього навчили.

—  Матір Божа, Олегу! — Антоніна Сергіївна від подиву прикриває рота рукою.

На її обличчі застиг справжній шок. Юрій Іванович намагається її заспокоїти: пропонує воду, махає руками, створюючи додатковий потік повітря.

— Олегу, ну чого ви насправді? Спочатку Денис влаштовує сцени там, тепер ти. З вами жодних нервів не напасешся. Діставай з заначки міцніший «чай», такі новини прости так не пережити.

— А нічого нема, тату. Ми за здоровий спосіб життя.

— Гаразд, обійдемося без міцних напоїв з самого ранку. Хто ж таке творить, синку? Ще б трохи й довелося б нам з матір’ю викликати швидку,  — Юрія Івановича, схоже, таки прорвало. — Що за таємниці Мадридського двору? То на розлучення ти подаєш мовчки, то тепер тишком-нишком одружився. Син у тебе є, якого до нас не везеш. Що з тобою взагалі коїться?

— Тату, мамо, я вас дуже люблю та ціную. Але я давно доросла людина, — Олег не поступається батькові. Захищає свої рішення та свою сім'ю. — Ми з Яною ладні самі вирішити, що і коли нам робити. Я кохаю Яну. В нас є з нею син. То у чому проблема? Ви приїхали знайомитись з онуком? Так от знайомтеся. Тимур — не найпростіша дитина, його довіру ще треба заслужити. Решта моїх рішень, то не ваша турбота.