Розділ 10.

Яна.

— Добрий ранок, — ледь чутно каже дитина, підходячи до мене.

Тимур збентежений і трохи наляканий. Мружить лоба і підтискає губи. Міцно-міцно стискає мою долоню, немов шукає захисту. Він не любить підвищеної уваги, одразу закривається.

— Добрий, добрий, — летить у відповідь вітання від наших ранкових гостей.

Антоніна Сергіївна мнеться з ноги на ногу та тре долоні, Юрій Іванович з напруженим обличчям стоїть посеред кімнати й тримає коробку з тортом.

— Тимуре, синку, йди до ванної кімнати чистити зуби. Я трохи згодом прийду і допоможу тобі вдягнутися, — спокійно прошу сина зайнятися звичними вранішніми справами, щоб позбавити його зайвого нервування. Так буде безперечно краще.

Просити двічі Тіма не доводиться, він швидко розвертається на п’ятах та тікає до кімнати.

— Він вже такий дорослий. І так схожий на тебе в дитинстві, Олегу. Тільки світленький, — здивовано озвучує мати Олега.

— Так, так, — погоджується небагатослівний Юрій Іванович.

— Так, все ж Тимур — копія свого батька.

Мені здалося, чи в голосі Антоніни Сергіївни справді пролунала зневіра? Вона не рада онукові? Чи була впевнена, що Тимур — не син свого батька? Сподіваюся, мені це примарилося через викид адреналіну, викликаний раптовою появою батьків Тітова.

Проте потримати руку на пульсі та спостерігати за нею, все ж не завадить.

— Проходьмо до столу? Чаю, кави? — Аби хоч якось позбутися напруги, я пропоную усім піти до кухні. Бо не знаю, що ще їм казати, куди руки подіти. А так бодай чашки виставлятиму на стіл.

— Мамо, тату, справді! Чого ото ми посеред кімнати стоїмо? — Олег ляскає в долоні та жестом скеровує батьків до столу, — Сядемо за стіл, побалакаємо трохи, а потім і Тимур підтягнеться. Він хлопець трохи сором'язливий. Ви вже встигли поснідати? Якщо ні, то поїжте  разом із нами, Ніна як завжди стільки наготувала, що нам втрьох то просто не з’їсти.

Закочую очі. Мінус бал тобі, Тітов. Як добре, що я йду перша і ніхто не бачить моєї реакції. Розумію, що Олег не зі зла це каже, але все одно… Він щойно розповів, що в нашому домі готує стороння жінка, а не я. А що як це не сподобається моїй свекрусі?

І хоча наше знайомство з батьками Олега відбувається досить безладно, проте мені дуже хотілося, щоб в них про мене лишилося приємне перше враження.

— Якщо можна, мені лише ромашкового чаю, — просить Антоніна Сергіївна, з цікавістю спостерігаючи за мною.

— Звісно, — киваю я та одразу вмикаю чайник. Непомітно оглядаю себе з ніг до голови. Наче за сніданком плям не встигла наставити,  і це добре. А може краще піти перевдягнутися?

Не дуркуй, Яно. Ти у себе вдома. Це до тебе раптово завітали гості, тож хай терплять якось тебе у спортивних штанах та без салонної зачіски. Наступного разу будуть попереджати про візит.

Намагаюся дістати з верхньої полиці святковий чайний сервіз. Я що дарма його перла з орендованої квартири? Ще тиждень тому вагалася, чи насправді він мені такий потрібний, а тепер, бач, згодився.

Не можу дотягтися до потрібних чашок. Я гадки не мала, що сервіз знадобиться так швидко, тому поставила його одразу на найвищу полицю.

Мені на допомогу приходить Олег. Він стає впритул позаду мене, тілом притискається до моєї спини. З легкістю дістає все, що я прошу.

Покінчивши з чашками, Олег не поспішає відсторонитися. Кладе руки мені на поперек, а підборіддям лягає на плече. Звичайний жест для будь-якої закоханої пари, але всередині мене він викликає дивну суперечність.

Я боюся насолоджуватися такими моментами, бо постійно чекаю на якусь каверзу. Боюся повірити, що це більше не гра в сім'ю, що все справжнє. Бо якщо помилюся, потім буде дуже боляче падати.

— Яно, вибач мені ще раз. Я справді забув про їхній візит. Не навмисно.

— Все нормально. Проїхали, — намагаюся не зважати на те, як тіло реагує на нашу з Олегом близькість.

Хоча так сильно хочеться відпустити себе та вільно покласти голову йому на плече. Хочеться стояти отак вдвох і нікуди не поспішати, насолоджуючись теплом одне одного.

Але не можна. В нас гості.

Згадавши про батьків Олега, миттю відштовхую його ліктями. Негоже так непристойно притискатися до мене у їх присутності.

— Зрештою є певні плюси у незнанні чогось — я встигла виспатися перед зустріччю зі сватами. Якби знала, що вони прийдуть, то всю ніч нервувала б та уявляла, як все пройде, — обережно розливаю по чашках окріп. — Тимур до нас за власним бажанням нізащо не повернеться. Після такої пильної уваги він радше лишиться назавжди у кімнаті.

— Мені піти за ним?

Так незвично, що Олег знову спершу питає моєї думки, а не вирішує усе самотужки.

— Трохи згодом. А поки що розставляй чашки з чаєм.