Розділ 9: Яна.

Після бурхливої ​​реакції на рушники, я розраховувала, що Олег побачить на що я перетворила наше ліжко і втече світ за очі. Може піде спати у кабінет чи де інде і все буде файно. Але сталося не так, як гадалося. Він спокійно заліз під кольорову ковдру, не промовивши ані слова.

Як і наступні два тижні. Олег ніяк не висловлюється щодо дивних предметів, що з'являються то тут, то там у квартирі. Він ніби взагалі не помічає ні подушок у формі смішних смайлів, ні милих статуеток янголят, розставлених по кімнатах.

Навіть величезна картина із зображенням оголеного чоловічого силуету, яку я розмістила у спальні, не отримує ані слова. Олег просто мовчки виніс її на смітник, а коли я хотіла її повернути на місце, то  була зупинена єдиною фразою:

— Не смій.

І я не посміла. Бо стало якось ніяково від погляду Олега. Злякалась напевно.

Мабуть, ту першу годину, що він провів у ванній кімнаті серед рожевого божевілля, виробили в ньому імунітет до всіх моїх витівок. Чи він спеціально так стримується? Може навмисно дозволяє мені робити всі ці безумства? Але для чого? Все ще незрозуміло.

Олег щовечора приходить додому з букетом квітів. Щоправда, вже без ювелірних прикрас. А ще він дуже свавільно почав поводитися ніччю в ліжку. Жодні ковдри чи барикади з подушок, збудовані мною для розмежування території між нами, не стоять йому на заваді.

Всі оборонні споруди на ранок опиняються на підлозі, а я затиснута в гарячих обіймах сплячого чоловіка.

Цієї ночі Олег знову поклав на мене свою величезну руку. Притиснув до себе і ні відштовхнути, ні зрушити його з місця. Лишається тільки будити та знову сваритися з цього приводу.

Якщо чесно, то я вже томилася боротися з ним. Я вже на межі. Готова замовити друге ліжко та поставити його в коридорі. Але не наважуюсь. Бо ловлю себе на думці, що все ж таки ці дикунські замашки Тітова в глибині душі мені до вподоби.

Мені дедалі більше він подобається. Як чоловік.

— Олегу, мені жарко, — вкотре не витримую я, — Олегу, пусти вже.

— Мм, — щось невиразне бурмотить Тітов.

Спасибі, що хоч не називає мене ім’ям колишньої дружини, бо я придушила б його цією самою подушкою одразу.

Раптом Олег різко перевертається на спину. Разом зі мною. Поза виходить досить небезпечна та дивна — я лежу на ньому зверху. Тішить тільки те, що мої ноги тепер на волі, а отже втекти буде значно легше.

І сяк, і так, пихкаючи, крехтячи я все ж вибираюся з чоловічої хватки та встаю з ліжка. Олег навіть не прокинувся, на щастя. От би мені такий міцний сон. Накидаю халат на плечі та йду чистити зуби.

Вчора ввечері я встигла надіслати замовнику останній варіант перекладу, враховуючи виправлення. Тож сьогодні можу із чистим сумлінням зробити собі вихідний.

Неспішно приводжу себе до ладу. Роблю масаж тіла сухою щіткою, приймаю теплий душ, наношу креми для обличчя та тіла та роблю денний макіяж. Вимите волосся залишаю сохнути природним шляхом. З одягу вибираю звичайну, білу футболку та сірі домашні штани.

Кухар Ніна, як завжди, наготувала величезну кількість їжі для нашої родини й побігла додому. Обираю для себе тушковані овочі та рис, з напоїв наливаю імбирного чаю.

Сідаю їсти та спостерігаю за тим, що відбувається за вікном. Світить весняне сонце, тож з кожним днем ​​стає дедалі тепліше. З сусідніх будинків по одному виходять на прогулянку люди зі своїми домашніми улюбленцями.

У нашому житловому комплексі для цього є спеціально обладнаний майданчик. Вчора поверталася додому з занять у фітнес-студії й бачила, як одна жіночка вигулювала там свого кота. Її Барсік, схоже, не надто був задоволений тим фактом, що його винесли із теплої квартири надвір, він кричав так голосно і несамовито, що чутно було, певно, в радіусі кількох кілометрів. Було так шкода пухнастика, але його господиня була непохитна.

— Барсіку, ти маєш щодня проводити на свіжому повітрі щонайменше годину.

Від роздумів про кота та його дивну господарку мене відриває наполегливий дзвінок у двері. Кого ще занесло так рано до нас? Може то кур'єр? Але я наче не викликала.

— Доброго ранку. Ви до кого?

На мене дивляться дві пари цікавих очей. Сивому чоловікові на вигляд років п'ятдесят — п'ятдесят п'ять. Вираз його обличчя серйозний та зосереджений. Жінка дещо молодша. Вона, навпаки, усміхається та виглядає доброзичливою. Подружня пара, судячи з усього. У руках у них купа паперових пакетів та коробка з тортом.

— Доброго ранку. Ви, мабуть, Яна? — Обережно цікавить жінка.

— Так. А ви, вибачте, хто? — все ще не розумію, хто це і чому саме до нас вони прийшли.

— Я Антоніна Сергіївна, а це Юрій Іванович. Ми — батьки Олега.

— Ой! — відчиняю ширше двері та відступаю на кілька кроків. — Проходьте, будь ласка. Вибачте, що затримала на порозі.

Ми з Олегом нещодавно обговорювали, що необхідно познайомити Тимура зі ще одними бабусею та дідусем. Але як краще це зробити, так і не придумали. Та вже й пізно. Новоспечені бабуся та дідусь вже самі приїхали до нас.

Антоніна Сергіївна самостійно ховає їхній з чоловіком верхній одяг у шафу. Юрій Іванович цікавиться у мене, де краще залишити подарунки. Машу рукою кудись на диван.