Розділ 8.2.

Яна.

— Гаразд, Яно. Годі жартів. Тепер моя черга запитувати.

Киваю.

— Чому ти не розповідала стільки місяців про Тимура? Адже ти одразу мене впізнала. Ще там на стоянці біля спортивної арени. (Прим. Автора — докладніше про першу зустріч Олега та Яни можна почитати в романі «Позашлюбна дитина генерального»).

Напевно, це найважче для мене питання. Не думала, що Олег почне саме з нього.

— Я злякалася.

Не знаю куди подіти руки. Від хліба, який я нещадно рвала пальцями, лишилася гора крихт на тарілці. Виделку брати до рук надто небезпечно, хто знає який рівень напруги може виникнути між нами наступної миті.

Ховаю долоні під колінами.

— Мене? — продовжує розпитувати Олег.

Хитаю головою.

— Усього. Адже я розуміла, що назад шляху не буде. Звичне життя, яке я будувала всі ці вісім років, після того, як відкриється правда, неможливо буде більше вести. Я вважала, що Тимуру вистачає спілкування із чоловіками: в нього є дідусь, тренер, Андрій. Я була впевнена, що він не має проблем через відсутність батька. Але потім ти з'явився і все змінилося. Я злякалася, що ти мені не повіриш та одразу відмовишся від восьмирічного сина. Я зовсім не знала тебе.

— Ти тому погодилась щодо роботи на мене?

— У тому числі. Я справді на той момент підшукувала роботу. І за випадковим збігом обставин саме ти запропонував мені вакансію. Картинка у голові ніби склалася. Я вирішила, що коли пізнаю тебе краще, то остаточно зможу вирішити, що робити з правдою про Тимура.

— Ти не розповіла б мені про нього, якби не подруга?

Ще раз хитаю головою.

— Навпаки. З кожним днем ​​я переконувалась, що все треба розповісти тобі якнайшвидше. Але те взаємне тяжіння, що виникло між нами, ті пристрасні поцілунки... Усе це накладало свій відбиток. Олегу, пробач мені. Я так боялася, що ти вважатимеш мене розважливою та хижою до грошей. Гадала, що ти вирішиш, що я нав'язую тобі чужого сина. Все-таки вісім років минуло після тієї ночі.

— Чому ти не розповіла мені, коли дізналася про вагітність?

— Я першочергово побігла до тебе, але твої однокурсники приголомшили мене новиною, що ти поїхав із міста. Твоя кар'єра тоді пішла вгору. Напевно, можна було знайти тебе через соціальні мережі, але знову ж таки… Чи повірив би ти, якби отримав у особисті повідомлення, що я вагітна? Думаю, навряд.

— Так, певно, не повірив. Або, навпаки, може ми давно були б одружені.

— Або розлучені. І ненавиділи б один одного, як ви з Мариною.

Олег усміхається, хитаючи головою. Усі варіанти підходять.

— Нема сенсу гадати, що було б тоді, якби... На той час моєю головною проблемою була не твоя відсутність, а як розповісти про все матері. У нас з нею не найтепліші та довірливі стосунки. Дотепер.

— Та невже? Добра і дбайлива жінка наче. Принаймні мені такою здалася.

— Ти просто не приходив до неї у вісімнадцять років і не казав, що вагітна, — я намагаюся посміхатися, згадуючи про не найвеселіші дні свого життя. — До речі, я перевезла з собою альбоми із дитячими фотографіями Тимура. Можемо їх передивитись, якщо хочеш.

— Подивимося після вечері. Я вже стільки часу дивлюся на цю рибу, задовбався слину ковтати. Голодний мов вовк. Поставимо на паузу всі наші розмови та почнемо їсти?

— Стривай, — шльопаю Олега по руці та хапаюся за тарілки. — Розігріти треба, бо похололо усе, — швидко встаю з-за столу і починаю метушитися.

— Тоді я в душ і переодягнуся. Страшенно набридло носити цей костюм.

Поки Тітов метушиться нагорі, я ставляю тарілку із запеченою рибою в мікрохвильову піч. Переступаю з ноги на ногу. Здається, наша розмова пройшла як по маслу. Проте чомусь мене мучить дивна думка, що я про щось забула.

— Яно-о-о! — долинає з другого поверху невдоволений крик чоловіка. Чути гучні та швидкі кроки на сходах. — Яно, це що збіса таке? — Олег трясе переді мною великим рожевим рушником. Розлючений не на жарт.

Ой! Це саме те, про що я ніяк не могла пригадати.

— Це рушник, — намагаюся надати виразу свого обличчя максимальної байдужості.

— Я розумію, що не труси. Чому він рожевий? — шия Олега відкривається червоними плямами від обурення.

— Ти дозволив мені самостійно вносити затишок у цю квартиру. Ось я і розвісила ці рушники у ванній, щоб було не так похмуро в стерильних стінах.

З останніх сил тримаюся, щоб не розсміятися, дивлячись на здуті вени в Олега на лобі.

— Чому не сіре, коричневе чи зелене хоча б?

— Мені подобається рожевий колір, — знизую плечима та широко всміхаюся.

Лаючись собі під ніс лайки, Тітов йде назад до ванної кімнати.

— І це, любий мій чоловік, ти ще не бачив у що я перетворила нашу спальню, — промовляю я зловісним пошептом, неначе справжнісінька відьма, та дістаю розігріту рибу з мікрохвильової печі. — Подивимося, як ти тепер бажатимеш спільного сну на ліжку, що вкрите рожевими простирадлами у квіточку.