Розділ 8.1. Яна.

Випростовую спину й упираюся ліктями в стіл, схрещую пальці. Чоловік уважно стежить за кожним моїм рухом. Його обличчя спокійне, але очі втомлені. Він багато працює останнім часом, розпочинається футбольний сезон та йдуть відбіркові матчі.

— І так, Олегу Юрійовичу, — Олег зводить невдоволено брови через офіційне звернення, яке незрозуміло чому лунає з моїх вуст. А мені просто ще раз закортіло його подражнити. — Отже, ви принесли сьогодні дружині квіти та обручку. З якою метою?

— А для подарунків обов'язково потрібен привід?

— Коли не ночуєш удома, такі дари виглядають дуже підозріло. Тому так, привід обов'язковий.

Боже, що за нісенітниці я верзу? Звісно, що не лише можна, а й потрібно приділяти жінці будь-які знаки уваги. Просто колись схочеться. Без прив'язки до будь-якої дати чи події.

Я трохи нервую, всередині є якась незрозуміла зніяковілість. Я ж готувалася весь вечір сперечатися з Олегом, а натомість ми сидимо поруч і спокійно розмовляємо. Як дорослі, нормальні люди.

— Тоді, вважай, я хотів ще раз підтвердити наш статус як одруженої пари.

Така відповідь Тітова мене взагалі не тішить.

— Зрозуміло, — навіть розчарування в голосі приховати не вдається.

Я з якогось дива гадала, що Олег візьме та зізнається, що відчуває до мене бодай щось серйозне. А він... Знову теревенить лише про наш фіктивний шлюб.

Прикро-то як.

Неприємний спазм у животі нагадує, що я давно не їла. Беру скибочку свіжого хліба та відправляю її до рота. Навіть говорити вже перехотілося.

— Яно, я — не дурень. І розумію, що рішення зі швидким шлюбом було досить несподіваним. Одним махом я перекроїв і твоє, і своє життя. Але наявність обручок — важливий елемент у підтримці правдивості нашої історії кохання, тому я їх і купив його.

— Іншими словами, пропозицію робити ти не збираєшся. Просто надів обручку дружині на палець, бо так заведено. — Другий шматок хліба я перетворюю на дрібні крихти через нервування. Відчуваю, як знову починаю заводитись.

— Пізно робити пропозицію. Ти вже й так моя дружина, Ян.

— До речі, якщо ти так хотів, щоб усе було правдиво, то де твоя обручка? — примруживши очі, я дивлюся на Олега. — Чому його немає на твоїй руці?

— Я не ношу нічого на пальцях.

— Е ні, любий мій чоловік, так нікуди не годиться! Якщо ти мене в це втягнув, то й мучитися зі шлюбом будемо разом. Дай сюди обручку. Жодних заперечень я не приймаю. Давай, давай, — кваплю його своєю рукою.

Бач, що надумав? Я, значить, маю ходити та всім показувати, ​​що вже заміжня, а він пурхатиме вільним птахом? Три рази «ха-ха». Зараз швидко підріжу цьому гордому орлу крила.

Олег простягає мені оксамитову коробку. Я беру до рук його обручку, гладкий метал ковзає під подушечками пальців. Воно більше, ніж моє, ширше в основі та без коштовних камінців. Не прошу Тітова дати руку, сама тягнуся за нею. Швидко надягаю білий виріб йому на безіменний палець та одразу відпускаю.

Бо власні руки дуже тремтять. Ще й в носі щось щипає. Не за таких обставин я б хотіла, щоб усе відбувалося. Я завжди мріяла, що моє весілля буде з коханим чоловіком, зі щирими освідченнями в коханні, з найромантичнішою пропозицією руки та серця десь на березі океану.

Але вибору мені, на жаль, Олег не залишив.

— Вітаю. Ти вдруге одружений. Тепер усі жінки світу бачитимуть, що в тебе є дружина. Ти теж тільки мій. Зрозумів? Не смій робити з мене козу рогату, Олегу! — великим пальцем руки роблю відомий жест біля горла, демонструючи, що станеться з ним, якщо я дізнаюся про зраду.

— Яка ревнива дружина мені попалася, — Олег усміхається куточками губ та весело підморгує. — Страшно як і досить збудливо.

Кидаю йому в обличчя зім'яту серветку. От пройдисвіт!

Хапаюся за склянку води, щоб відвернути власну увагу від грайливих натяків Тітова. Господи, чому він постійно носить ці ділові костюми? Вони йому так ідуть. Хоча йому все йде. Як негіднику, якому все личить, із відомої приказки.

— Що будемо робити з твоїм другом, якого ти запросила на вечерю?

— Якого ще друга? — перепитую не подумавши, та відразу жалкую про це.

От халепа.

Вода різко йде не туди, і я починаю кашляти.

— У сенсі, а що мій друг? — Ховаю зляканий погляд у склянці. — Схоже, у нього трапився якийсь аврал, тому він не зміг прийти.

— Ти ж йому розкажеш, що між вами нічого не може бути?

— Ах, це… — розтягую губи в кривій посмішці. Щоб його такого придумати? Так далеко у плануванні вечері з «уявним» другом я не заходила. — А чому не може?

— Бо жодних друзів чоловічої статі, Яно. І коханців також. Моя дружина буде лише зі мною. Як ти там казала — мучитимемося разом? Так от: лише ти і я. Без сторонніх. Ми з тобою подружжя. В нас одне на двох прізвище, що зазначене у не підробленому свідоцтві про шлюб, в нас є син. Ми живемо під одним дахом. Ми сім'я, Яно. Справжня.

Хочеться заперечити, що в справжній родині, окрім папірців та обручок, є ще й почуття, але Олег не дає мені навіть рота розкрити.