Розділ 7.2. Яна.

— Які коханки, Яно? Що за нісенітниці ти вигадуєш?

— А до кого ще біжать серед ночі, вдягнувшись, неначе на весілля? Ще й не кажучи ні слова законній дружині? Наші домовленості не дають тобі права робити з мене наївну дурепу, Олегу. Якщо ти дозволяєш собі ходити бозна-де, то може і я погуляю деінде? — тон мого голосу стає вищим із кожним словом.

Пальцями стискаю подарований букет квітів дедалі дужче. Напруга, що зростає між нами, заповнює всю кімнату.

— Бо ти моя дружина, Яно! — карбує Олег, неначе викарбовуючи слова на металі. — Та нікуди я не ходив.

Останню фразу мій мозок принципово ігнорує, чіпляючись лише за початок. Вибухаю ще дужче.

— Прізвище у паспорті нічого не означає, схоже. Та й обручки в мене на пальці дотепер немає. То ж … — Навмисне демонструю ліву руку.

Від напруги плутаю руки, але Олег, схоже, цього навіть не помічає.

— А ось це непорозуміння я миттю виправлю.

— Тобто?

Зараз настає моя черга ошелешено витріщатися на Олега. Він похапцем виходить із кімнати, але повертається вже за хвилину. З невеликим паперовим пакетом у руках. На ходу дістає звідти червону коробочку з логотипом відомого ювелірного бренду та жбурляє порожню тару на диван. Відкриває оксамитовий прямокутник та дістає звідти справжню каблучку.

— Руку дай, — наказує, простягаючи мені долоню.

— Для ч-чого? — Мені стає не до жартів.

Скандальний запал кудись миттю випаровується, як і заготовлені слова. Від колишнього ентузіазму не залишається сліду. Коліна слабшають.

— Яно, не дратуй ще більше. Востаннє кажу, дай мені руку.

Повільно простягаю праву долоню та мало не впускаю квіти на підлогу. Однією рукою втримати їх, виявляється, просто неможливо. Доводиться спершу покласти їх на широкий підлокітник дивану.

Тітов спопеляє мене поглядом, тому поспішно виконую те, що він просив. Пальці тремтять так сильно, ніби зараз станеться моя справжня пропозиція руки та серця.

Шкіра в мене шкіра, порівняно з Олегом, просто крижана. Попри злість, Олег тримає мене дуже ніжно. Не поспішаючи одягає обручку на безіменний палець. Розмір просто ідеальний. Тонка смуга білого металу обвиває мій палець немов друга шкіра, а діаманти сяють так сильно, що, здається, їх буде видно навіть із космосу.

Олег милується власним подарунком. Тильною стороною долоні пестить мої пальці, куточком губ ледь помітно посміхається. Схоже, він задоволений підсумковим результатом. Дихаю через раз, бо відчуваю, що він також трохи тремтить. Невже хвилюється? Для нього це також непросто?

Тітов ривком тягне мене до себе. Між нами більше немає неосяжного букета, тож я врізаюсь йому просто в груди. Задираю підборіддя та дивлюся прямо в його сині, мов морська вода, очі. Всотую в себе терпкий аромат його парфумів.

Олег зводить мене з розуму. Він, неначе гіпнотизер, манить і вміло присипляє мою пильність.

— Ти моя дружина, Яно. Запам'ятай це. Тільки моя.

Підготовлений план летить в нікуди. Я тану від почутого немов крига влітку. Щоправда, ненадовго.

— Жодних коханців та інших чоловіків поруч із тобою не повинно бути. Тільки я, твій чоловік.

Заводжуся з півоберту, згадуючи вчорашню втечу Олега. Відштовхую його. Злюся та згораю від ревнощів.

— Ще чого! Якщо ти зраджуєш мені з першого дня спільного життя, то чому я повинна поводитися як монахиня, що дала обітницю?

— Про що ти взагалі зараз верзеш?

Відсуваю свій стілець та сідаю за стіл. Тяжко зітхаю, дивлячись на приготовлену вечерю, яка встигла охолонути. Ой, та байдуже. Апетиту все одно немає.

Скандалити як не вміла, так і не вмію. Втомлююся швидко від надлишку емоцій.

— Сідай, Олегу, поговоримо відверто. Ти вчора вдома не ночував?

— Не ночував, — Олег сідає на найближчий стілець.

— У клубі був?

Киває.

— Тобі дзвонила якась жінка посеред ночі?

— Дзвонила, і що? — Тітов виглядає щиро здивованим, досі не розуміючи змісту моїх претензій.

— Олегу, ти знущаєшся з мене чи що? Тебе всю ніч не було, — починаю загинати пальці на руці, — ти зірвався після одного дзвінка жінки до якогось клубу і перебував там до ранку. А сьогодні приносиш цей величезний віник із трояндами. Ну, очевидно ж, що ти за щось просиш вибачення. Так?

Машу перед його обличчям чотирма загнутими пальцями. Ось, дивись, скільки аргументів у мене.

— Невже продовжиш вдавати, що був не з коханкою?

Олег починає гучно та дзвінко сміятися. І я гублюсь. Подумки повторюю все, що тільки-но сказала, але не знаходжу там нічого смішного.

— Ой, Яно, Яно, — хитає головою Олег. — А ти, виявляється, ще та ревнива кішка.

— Які, до біса, ревнощі, Олегу? Ну ти глянь на нього. А якби я так повелася? Теж би сказав, що нічого тут такого? Не тікай від розмови та відповідай на поставлене запитання.