Розділ 7.1. Яна.

Дістаю із духовки запечену рибу з лимоном. Аромат прянощів просто божественний. Тішуся, що нічого не підгоріло. Сподіваюся, мені не доведеться облити стіл слиною, поки чекатиму на повернення гульвіси-чоловіка з роботи.

З волоссям вирішую особливо не старатися, лише трохи покручую кінці. Макіяж роблю легкий, але з акцентом на очі. Одягаю найкрасивіше чорне плаття з наявних у мене в гардеробі.

Його перед виконаний досить лаконічно: фігурний виріз у зоні декольте, з широкими бретелями. Довжина до колін. Проте головна особливість цієї сукні ховається на спині. Золота яскрава блискавка вшита точно посередині між лопаток і йде до самого низу.

У свій час я просто змучила себе пошуками чорної сукні, що вдало сяде на моїй фігурі. Здавалося б, безпрограшна комбінація — широкі стегна, вузька талія та чималі груди. Не вигини «пісочного годинника», а мрія. Але правда виявилася дещо інакшою: то в стегнах не вміщаюся, то груди випадають з ліфа, то в принципі сукня сидить на мені як безформний мішок.

На допомогу в цій непростій справі прийшла до мене знаменита Коко Шанель. Точніше її відомі слова про те, що добре викроєне плаття пасуватиме будь-якій жінці, припинили мою нескінченну біганину магазинами. У ательє мені одразу пошили бажану сукню за індивідуальними мірками. Одягаючи її, я завжди почуваю себе немов справжня королева.

Тож, оскільки сьогодні я маю намір влаштувати «розбір польотів та винести мозок» своєму чоловікові, то приголомшливий вигляд мені просто необхідний.

Тимур виявив бажання провести всі вихідні у моїх батьків, чим полегшив мені докори сумління. Не дуже хотілося, щоб він знову став свідком наших з Олегом суперечок. Для нього ми, як і раніше, люблячі мама й тато, які почали жити разом і перестали сваритися з будь-якого приводу.

Від старшого Тітова цілий день суцільна тиша: жодного повідомлення у месенджері чи дзвінка. Наче йому все одно на нас та на мене, зокрема. Від нової порції руйнівних думок мене рятує подруга Юля.

Так, ми знову спілкуємось. Після того скандального дня в ресторані наша дружба стояла на певній паузі близько місяця, але ми, як двоє дорослих людей, трохи охоловши, зустрілися в кафе та обговорили все, що нас хвилювало. Обмінялися вибаченнями та сміливо переступили цей епізод.

Ми звичайні люди й ніхто від помилок не застрахований. Немає у світі безгрішних. Якщо людина вам дорога, то часом не варто впиратися в образи та гнів, а краще дати цінному зв'язку другий шанс. Що ми, власне, разом із Юлею й зробили.

Нині вона знову мешкає у Південній Кореї, тільки тепер уже не по роботі, а проводить романтичну відпустку зі своїм пластичним хірургом.

«Привіт, Янусе! Як твої справи?» — Прилітає від неї.

«Привіт! Та все наче непогано. Ось вечерю приготувала».

Подруга надсилає світлину, на якій, як на мене, знято тушковане м'ясо. Слідом за знімком прилітає розшифровка: «Варені шовкопряди. Хочеш, привезу спробувати?».

Гуркіт вхідних дверей відвертає від гидливого розглядання знерухомлених павуків. До вітальні входить Олег із величезним букетом ніжно-рожевих ранункулюсів (*прим. автора: вони ж півонові троянди, вони ж китайські лютики).

У кожному бутоні такої квітки близько дев'яноста пелюсток. Я знаю це, тому що ранункулюси — мої найулюбленіші квіти. Але як Олег про них дізнався? Невже вгадав?

То й нехай. Це однаково приємно.

Тітов обводить примруженим поглядом вітальню. Зупиняється на сервірованому столі та запалених свічках.

— Добрий вечір. Км, схоже я невчасно? — уважно оглянувши кімнату, Олег підводить очі на мене.

Секунду затримується на моїх босих ступнях. Від хвилювання я переступаю з ноги на ногу. Мурашки біжать по шкірі, від того, як жадібно він дивиться. Повільно ковзає по чітко окреслених вигинах мого тіла, оцінюючи ошатну сукню. Зухвало пропускає декольте та шию, гальмуючи на моїх рожевих губах.

Він точно не залишився байдужим до мого несподіваного вбрання, он як кадик смикається. А який вогонь у нього в очах палахкотить, яка хижо всміхається. Я точно йому подобаюсь.

Стою і безглуздо посміхаюся. Мені до вподоби така реакція чоловіка. Як би через те про свій план ненароком не забути?

— Звісно невчасно. До мене ось-ось прийде близький друг.

— Та-а-акс. Почнемо с самого початку. По-перше, це тобі. — Олег всовує мені принесений букет, після чого одразу схрещує руки на грудях. — По-друге, — його голос просочений сталлю, — який такий, мати Василева, друг?

У питанні Олега відчутне нехтування, а грайливий вираз его обличчя змінюється роздратуванням.

— Це чоловік. Високий такий, спортивний, зі сталевим пресом та блакитними очима.

Радію тому, що тримаю в руках щит зі щільно набитих квітів, бо нахмурені брови Олега не обіцяють нічого хорошого.

Його роздратування передається й мені, тож я продовжую говорити:

— А що таке, чоловіку? У мене теж є, між іншим, особисте життя. Не тільки-но тобі можна ночами по коханках бігати, — ховаю свою хитру посмішку та ніс у ніжних бутонах ранункулюсів. Вдихаю ледве відчутний, але такий приємний аромат. Звичайні півонії пахнуть для мене надто різко. Але не ці.