Розділ 6.

Яна.

Третя година ночі. Плавність ходу настінного годинника сповільнюється, і кожен рух секундної стрілки лунає голосніше за попередній. Тік, так, тік, так.

Мозок автоматично рахує секунди. Вже минає двісті дев'яносто восьма, двісті дев'яносто дев'ята... Триста.

Минуло ще п'ять хвилин, і я знову тягнуся до свого мобільного телефону. Олег досі не подзвонив, не надіслав повідомлення. В мережі теж не з'являвся. Куди він поїхав? До кого?

Може все ж до друга? Але ж я чітко чула, що він розмовляв із жінкою. Хіба що… то була його мати? Але тоді чому він нічого не сказав? Невже образився через те, що я нагримала за гучну вібрацію телефона?

Ні, маячня якась. Він все одно повинен зателефонувати та пояснити у чому справа. Зрештою, ніч на дворі.

Минає ще хвилина.

Ой, гаразд! Сама йому зателефоную. Бо ця невизначеність все одно не дасть мені заснути.

У динаміку лунають довгі сигнали, але виклик ніхто так і не приймає. Певно розважається десь там з іншою, поки я втрачаю розум від хвилювання.

Коли мій палець зависає над червоною кнопкою «завершити», раптом Олег приймає виклик.

— Щось термінове, Ян? — перепитує він суворо.

На задньому фоні в нього лунає гучна музика, гомонять люди та якась жіночка сміється. Потім чую, як гримотять двері та запановує тиша.

— Я просто хотіла… — А що, власне, я хотіла в нього спитати? Коли повернешся додому чи ти залишишся в коханки до ранку? Вона в тебе одна? Чи їх в тебе багато?

Дідько. Краще б взагалі не дзвонила.

— Олегу, братику, повертаймося. Треба відпочити нормально. Дівчата дуже образилися на нас, що ми пішли, — у слухавці несподівано з'являється інший чоловічий голос.

Я нібито його вже десь чула, але де саме зрозуміти складно, тому що язик у балакуна сильно заплітається.

— Та вгамуйся вже ти! — роздратовано гарчить Олег до товариша, а потім похапцем додає мені: — Яно, вибач, мені незручно зараз говорити. Поговоримо, коли повернусь.

— Добре.

Олег скидає виклик, а я продовжую маринувати поглядом згаслий екран. Повертаю голову до вікна, концентруючись на поодиноких квартирах сусіднього будинку, де досі горить світло. Комусь, схоже, так само не спиться, як і мені.

Я подзвонила сама, але спокійніше від того все одно не стало. З Олегом варто ще раз докладніше обговорити нюанси нашого договірного шлюбу. Я не хочу кожної ночі сидіти ось так у спальні та гадати, чим він поза домом займається. Чи то спить з кимось, чи просто сидить у барі з друзями, чи ще гірше — потрапив до лікарні.

Нехай між нами й несправжній шлюб, але робити з мене наївну дурепу я не дозволю. Якщо він — мій чоловік, то повинен бути тільки моїм. І жодних жінок у нього, крім мене, бути не повинно. Крапка.

Навіть нотатку роблю в телефоні з цього приводу, щоб потім зранку не забути про це нагадати Олегові.

Заснути вдається близько шостої ранку. А вже за годину безжальний будильник починає  горланити на всю кімнату, сповіщаючи про те, що хочу я  чи не хочу, але маю вставати. Шкільні заняття Тімурові ніхто не скасовував.

Друга половина ліжка все ще порожня. Хммм… Цікаво, Олег уже повернувся з нічного «відпочинку»? Чи можливо він взагалі додому ще приїжджав?

Швидкий душ не рятує від важкої ночі, я так само хочу спати. Треба йти по порцію кофеїну.

Перший поверх ще зі сходів зустрічає мене принадними ароматами свіжоприготовленої їжі та дзижчанням кавової машини. Невже Олег повернувся? Відчуває, що завинив? Вирішив загладити провину власноруч приготованим сніданком?

Пурхаю неначе метелик до кухні, дорогою пригальмовую біля дзеркала. Якщо не сильно зважати на пом'яту футболку та синці під очима, наче ще й маю цілком непоганий вигляд. Хіба що волосся краще розпустити. Висмикую шпильку з пучка.  

Отак набагато краще. Пальцями додаю волоссю трохи об'єму біля коріння. Зубами злегка кусаю губи, щоб вони набули більш насиченого відтінку та стали припухлими.

На мене чекає перший спільний ранок із чоловіком, нехай він і не зовсім справжній.

Коли я заходжу на кухню, на мене наскакує розчарування. Замість Тітова біля плити  кружляє темноволоса жінка років п'ятдесяти у білому фартуху.

— Ем... Доброго ранку!

— Ой! — жінка хапається за серце від несподіванки. — Ви так тихо підкралися, я аж злякалася. Доброго ранку, Яно Олександрівно. Мене звати Ніна, я кухар Олега Юрійовича. Він попереджав, що тепер він мешкатиме тут з вами та Тимуром. Вибачте мені, я, певно, голосно каструлями гриміла та побудила вас.

— Та ні, все гаразд.

Кухар Ніна здається досить доброзичливою та милою жіночкою, але її неприхована цікавість до мене змушує мене ніяковіти. Ледь стримуюся, аби не втекти звідси якомога швидше.

Гадки не маю куди себе подіти, тому теж починаю витріщатися на жінку з не меншим інтересом.  

— До мене можна звертатися на ім’я, просто Яна. Я вас не чула, доки не спустилася на перший поверх. А Олег вдома?