Розділ 4. Яна.

— Ласкаво прошу! — Олег відчиняє двері квартири та пропускає нас із Тимуром першими.

На очі одразу потрапляє світла мармурова плитка на підлозі. Скільки разів на день її треба мити, щоб вона залишалася завжди чистою? Обережно знімаю чоботи, намагаюся не виступати за межі невеликого килимка, що лежить біля дверей.

Олег допомагає мені зняти куртку, ховає наші речі у шафу.

Несміливо переступаю з ноги на ногу, оглядаюся навколо. На стінах нейтральний сірий колір. Він не захоплює око, але й не дратує. Смикаю ремінь своєї сумочки. Я так завжди роблю, коли нервую.

— Чого стоїш наче в гостях? Ходімо, Яно. Тепер це і твій дім, — Олег бере мене за руку і тягне всередину апартаментів.

Передпокій плавно перетікає у просторий коридор, уздовж однієї зі стін якого тягнеться величезна шафа. Далі видно кілька дверей і сходи. Справа велика світла вітальня, куди, власне, і приводить мене Олег. Зробивши кілька кроків у глиб кімнати, він неохоче відпускає мою руку.

Неохоче? Мені не здалося?

У центрі приміщення стоїть величезний темно-бірюзовий диван. Метра три завдовжки, не менше, з широкими підлокітниками та глибоким посадковим місцем.

Диван стоїть перпендикулярно до вікна і візуально ділить вітальню навпіл.

У другій частині кімнати, за диваном знаходиться кухня, яка містить не лише гарнітур з вбудованою побутовою технікою, а й прямокутний обідній стіл зі стільцями.

Не відмовляю собі в задоволенні та підходжу торкнутися дивана. Зовні він виглядає досить грубим через неоднорідний колір і фактуру оббивної тканини, але на дотик виявляється дуже м'яким, нагадує оксамит або велюр.

Мені завжди подобалися такі дизайнерські рішення щодо об'єднання простору. Кожен із членів сім'ї може займатися своєю справою — наприклад, мама готує, син дивиться телевізор, а тато сидить за столом — і при цьому вони можуть продовжувати спільну розмову, оскільки знаходяться в одній, але дуже великій кімнаті.

— І як тобі? — Тітов схрещує руки на грудях. Стоїть, упершись плечем в стіну. Чекає на мій вердикт.

— Якось тут пусто.

Олег здивовано вигинає одну з брів. Не розуміє, чому я дійшла таких висновків.

— Не помітно, що ти живеш тут. Немає ні квітки на підвіконні, ні безглуздої черепашки, привезеної з моря, ні того ж пледа, що криво лежить на дивані. Кухня взагалі виглядає так, ніби до неї не торкалися з моменту встановлення. Колишня дружина до плити боялася підійти чи як? — Нібито, між іншим, цікавлюся про вклад іншої жінки в цю квартиру.

Хочу розуміти, який мене чекає фронт робіт. Чи потрібно робити повний апгрейд житла, чи можна обійтися звичайною мікрофіброю та мийними засобами?

— Вибором квартири займався лише я.

Відповідь Олега начебто конкретна, але все одно вона не спростовує, як і не підтверджує того, що колишня дружина тут теж господарювала. Можливо, він робить це спеціально, щоб спостерігати за моєю реакцією.

А може я просто занадто багато хочу…

Закушую верхню губу й обводжу очима стелю. Вдаючи, ніби розпочата мною ж тема, не дуже й хвилює мене.

— Думаю, ти впораєшся з відсутніми елементами. Подушки, статуетки, квіти в горщиках або чого ще розставляй скільки заманеться. Можеш навіть стіну перефарбувати в рожевий колір, — Тітов жестом вказує мені за спину. — Але тільки її одну. Рожевий, якщо чесно, не мій улюблений колір.

Обертаюся і мій мозок одразу пропонує візуалізацію поспіхом запропонованого дизайну. Великий телевізор висить посеред яскраво-рожевої стіни.

— Ні, ні, ні, — я морщу ніс та суплю брови. — Нехай краще залишається такою, як є.

— Кава чи чаю? — Олег прямує до кавомашини.

Я пам'ятаю, що він кавовий маніяк і жити без цього напою не може. Наголосила на цьому факті ще першого дня нашої спільної роботи.

— Чаю. І якщо можна, замов щось поїсти? Я не проти вже повечеряти.

— Добре. Зараз зроблю, — Олег одразу дістає мобільний. — Маєш якісь конкретні побажання в їжі?

— На твій смак.

Залишаю сумочку у вітальні, а сама продовжую досліджувати територію нового житла. За вітальнею розташована кімната Тимура. Я визначаю її за звуком його улюбленого мультфільму. Зайду туди згодом.

Далі розташований спільний санвузол. Подумки вмовляю себе, що заходжу сюди виключно для того, щоб помити руки. Але очі тим часом прискіпливо досліджують полиці на наявність сторонніх предметів, які засвідчать про візити іншої жінки.

Шампунь, гель для душу та зубні щітка з пастою. Все з позначкою «дитяче». Зрозуміло, що це все для Тимура. Інших предметів немає.

Гаразд. Іду дивитися житло далі.

Наприкінці коридору — сходи, що ведуть на верхній поверх. Квартира дворівнева? Ого. Ніколи таких не була. Неквапом підіймаюся сходами.

 На другому поверсі знаходяться лише три двері: у кабінет, у ванну кімнату і в спальню. Якщо кабінет мене не дуже цікавить, то спальня — зовсім інша річ.

Очима знову нишпорю по поверхнях. На тумбах немає нічого, на комоді також. У ящиках або є чоловічі речі, або порожньо. Є двері в гардеробну. Там теж жодних слідів іншої жінки не виявляю. Одні чоловічі костюми та сорочки.