Розділ 2.

— Тіме, будь ласка, візьми маркер і підпиши, що поклав у коробки. Щоб ми знали, що всередині, і нічого не загубили, — кричу я синові зі своєї кімнати.

— Не треба так кричати, я й так усе чую. — Тимур швидко вихоплює з моїх рук маркер і тікає до кімнати.

Наше спілкування, як і раніше, досить стримане. Він продовжує відповідати «все нормально» на питання, що трапилося чи що його турбує. Але я бачу, що він ображається.

Намагаюся при нагоді ще раз повторити, чому у нас з його татом так все склалося та пояснюю, чому ми не бачилися стільки років. Намагаюся не приховувати нічого, говорю лише правду.

Єдине про що замовчую, це думки, які мучили мене тоді. Вважаю, що не варто дитині взагалі знати, що мама колись там сумнівалася у збереженні вагітності. Те що мені було лише вісімнадцять навряд буде зрозуміло семирічці.

Ніколи не думала, що у невеликій двокімнатній квартирі, тим паче орендованій, площею сорок дев'ять квадратних метрів може вміщатися стільки речей. Я зібрала вже коробок десять із нашим одягом та взуттям, а шафи все не пустіють.

Олег пропонував найняти спеціалізовану бригаду, яка приїде і сама все запакує та перевезе на потрібну адресу замість нас. Але так не можу. Мені огидна сама думка, що стороння людина чіпатиме та перебиратиме мої речі.

А що як щось розіб'ють? Так, я розумію, що є договір, де прописані суми грошових компенсацій, але хто компенсує втрачені емоції та спогади?

Наприклад, якщо пошкодять цю картину в рамці, де намальований дитячий самоскид, то як мені відшкодують щасливі емоції, які я втрачу, переставши на неї дивитися? А її, між іншим, намалював мій Тимурчик своєю маленькою рукою.

Як зараз пам'ятаю, він сидить із дідусем такий поважний біля дитячого мольберту, тримає свій пензлик. Дід креслить контур, а Тім малює все інше. Тоді йому тільки-но виповнилося три рочки. Він тримав пензлик лівою рукою, занурював його виключно в синій колір і малював по полотну, як заманеться.

У результаті самоскид, трава та хмари вийшли повністю синіми, а от колеса юний художник вирішив зробити квадратними та помаранчевими. Я жартома тоді сказала «він — творець, він так бачить». Не має значення, які кольори повинні бути насправді або де проходить контур, головне, що дитина робила, те, що приносить їй задоволення.

— Тимуре, Тіме, іди сюди швидше, дивись кого я знайшла. Пам'ятаєш ще його? — дістаю перекошену і вже не зовсім круглу м'яку іграшку — баранчика — з-під вакуумного пакета з речами.

— Це ж мій Містер Шон! — Тім з криком мчить до мене. — Мамо, де ти його знайшла? Я думав, що втратив його назавжди. Я так сумував за ним, — дитина міцно обіймає давно втрачену, але дуже улюблену іграшку.

Радію разом із Тімом, що несподівано спромоглася підняти йому настрій.

Тімові, як і мені, важко розлучається з речами. Особливо, якщо ті зберігають у собі добрі та теплі спогади. З цим баранчиком ми їздили й на море, і ходили до лікаря лікувати перші зубки. Він для Тимура як друг, з яким нічого не страшно.

— Він лежав у ящику під моїм ліжком. Давно сюди не заглядала, а варто було. Переїзд, виявляється, справа корисна.

Посмішка сина миттю стухає. Не розумію тільки це через те, що ми переїжджаємо чи тому, що ми житимемо втрьох. Починаю по повній себе накручувати, що взагалі відкрила рота, але Тім раптом підбігає і міцно мене обіймає.

Мої очі вмить наповнюються сльозами. Я так скучила за цим. Ледве тримаюся, щоб не розплакатися.

— Мій рідний, любий синочку, — обережно обіймаю і гладжу його по спині.

Страшно знову зробити невірний жест, щоб дитина знову не образилася або не розсердилася.

Скільки ми так обіймаємось не знаю. Може хвилину, може, п'ять.

Наша тактильна ідилія порушується дзвінком мобільного телефону. Тім одразу тікає до себе далі збирати іграшки, а я намагаюся відшукати серед гір картону, стрейчу та поліетилену свій стільниковий.

— Алло! — Відповідаю не дивлячись на екран та плюхаюся п'ятою точкою на ліжко.

— Тимур їстиме піцу з морепродуктами? Чи йому взяти звичайну сирну? — Олег у своєму репертуарі. Без вітання.

— І тобі не хворіти.

— То що до піци?

— Бери обидві. Але ми приїдемо пізно, — у слухавці чути короткі ту-ту-ту, — Нам ще пакувати стільки речей…

Знову він кинув слухавку, не дослухавши.

Ну, й чорт із тобою, Тітов.

Подальші збори проходять жвавіше. Злість на Олега допомагає не сидіти на місці. Нашвидкуруч сортую речі за категоріями. Набираю дві сумки з маленькими речами Тимура та ще одну з іграшками не за віком. Завтра повезу їх до батьків та попрошу маму знайти, кому це можна віддати.

Книги пакую в менші коробки, а для пледа знаходжу місце у дорожній валізі.

Ух! Ящики під ліжком тепер теж пусті.

Витираю тильною стороною долоні крапельки поту, що проступили на лобі. Втомилася зовсім трохи.  Але нічого. У спальні залишається зібрати вміст ящиків письмового столу і можна вже переходити до кухні, де на пакування чекають тарілки, чашки та каструлі.

Хтось дзвонить у двері. Здригаюсь від несподіванки. Кого це ще нечиста принесла? Вантажники мають приїхати лише за дві години.