Розділ 3. Новий статус: «дружина»

Перший день після весілля розпочався не з ніжних слів чи романтичного сніданку, а з порожньої квартири. Максим, звісно, вже був на роботі. Його присутність відчувалася тільки в бездоганному порядку: акуратно складений костюм у гардеробі, залишена ваза з моїм букетом на столі й записка на кухонному острові.

«Не забудь сьогодні прийти до офісу. Максим».

Записка була короткою й діловою, як і все, що стосувалося нього. Я зітхнула й скрутила аркуш у руці.

— Теж мені, новоспечений чоловік, — пробурмотіла я, кинула записку в смітник і зробила собі каву.

Простір квартири гнітив. Усе здавалося занадто ідеальним, занадто стерильним, ніби ця квартира чекала гостей, а не жителів. У якийсь момент я зловила себе на думці, що більше не знаю, що тут робити.

Зрештою, я вирішила зосередитися на чомусь знайомому — малюванні. Розклавши свій альбом на столі у вітальні, я взяла олівець і почала малювати. Лінія за лінією на папері з’являлися обриси міста за вікном. Мене завжди зачаровували ці будівлі: холодні, мовчазні, але водночас наповнені життям. Це заняття трохи заспокоїло, хоча я все одно відчувала глухе занепокоєння.

---

Офіс, у якому я працювала останні кілька місяців, тепер здавався мені іншим. Можливо, справа була в тому, що тепер усі знали про моє «нове становище». Тільки я переступила поріг, як на мене посипалися цікаві погляди.

— Ну що, як перша ніч заміжжя? — кинула Марина, моя колега, обдаровуючи мене посмішкою, яка більше скидалася на насмішку.

— Звичайно, ідеальна, — я відповіла з удаваною легкістю, навіть не зупиняючись.

Вона засміялася.

— Лія, ти не перестаєш мене дивувати.

Я пропустила її слова повз вуха й попрямувала до свого робочого місця, але довго там затриматися мені не вдалося. Через кілька хвилин у коридорі з’явився Максим. Він був одягнений у темно-синій костюм, його рухи залишалися чіткими й упевненими, а погляд — холодним і серйозним.

— Еміліє, зайди до мене в кабінет, — кинув він, навіть не зупиняючись.

Марина, яка стояла поруч, ледь не захихотіла.

—Бачу, тепер у тебе прямий доступ до боса.

Я проігнорувала її й пішла за Максимом, намагаючись виглядати спокійною, хоча в середині мене все кипіло.

---

Його кабінет був таким самим, як і завжди: величезні вікна, строгий інтер’єр, усе продумано до дрібниць. Максим сидів за столом, переглядаючи документи, і навіть не підняв голову, коли я зайшла.

— Що ти хотів? — запитала я, обережно зачиняючи двері.

Він нарешті відвів погляд від паперів і вказав на крісло навпроти.

— Сідай.

Я послухалася, склавши руки на колінах.

— Завтра важливий день, — почав він. — У нас зустріч із ключовим інвестором, і ти повинна бути поруч.

— Що, весь час удавати щасливу дружину? — запитала я, не приховуючи сарказму.

Він нахилився вперед, спираючись на стіл.

— Не треба перебільшувати. Просто будь собою.

— Як мило. Сподіваюся, мій «сирий характер» не зруйнує твої грандіозні плани.

Його очі на мить блиснули цікавістю, і він ледь помітно посміхнувся.

— Лія, ти чудово впораєшся. Головне, тримайся впевнено й не нервуй.

— Я не нервую, — заперечила я, хоча це була неправда.

Він підвівся, підійшов до вікна й зупинився там, дивлячись на місто.

— І ще одне. Гарно виглядай.

Його слова змусили мене насторожитися. Це прозвучало як наказ, але в його тоні було щось інше. Я не знала, як це зрозуміти, тож просто кивнула й вийшла з кабінету.

---

Ввечері я сиділа на дивані у вітальні, розглядаючи свої ескізи. Малювання завжди допомагало мені зібратися з думками, але цього разу все було інакше. На аркуші переді мною з’явився силует чоловіка: високий, стрункий, із різкими рисами обличчя.

— Що зі мною? — пробурмотіла я, відкладаючи олівець.

Сьогоднішня розмова з Максимом не виходила з голови. Він був таким холодним, таким відстороненим, але водночас у ньому відчувалася якась сила, яка змушувала всіх навколо підкорятися.

Я поглянула на нічне місто за вікном. Завтра на мене чекала ще одна гра в «щасливу дружину». І хоч я ненавиділа це визнавати, я знала, що це лише початок.

---