Розділ 2. Перша зустріч «подружжя»

Весільна церемонія була тихою, офіційною і... абсурдною. У невеликій залі РАЦСу, де замість рідних і друзів були лише свідки й пара юристів, я почувалася як акторка, яка забула текст.

Максим стояв поруч у своєму ідеальному чорному костюмі, зосереджений і стриманий, як завжди. Його обличчя не виражало жодних емоцій. У той час як мої пальці нервово стискали букет із білих троянд, він виглядав абсолютно спокійним, наче це була не церемонія одруження, а ще одна ділова угода.

Я кинула на нього швидкий погляд. Чому він виглядає таким впевненим? Може, тому що це не змінює його життя так сильно, як моє?

— Максиме, чи згодні ви взяти Емілію за дружину? — запитала реєстраторка.

— Так, — відповів він чітко, наче не було жодних сумнівів.

Його голос звучав рівно, без емоцій, і це мене дратувало. Ні, навіть не так. Злило. Як можна бути таким байдужим у такий момент?

Я ледве стрималася, щоб не зітхнути вголос.

— Еміліє, чи згодні ви взяти Максима за чоловіка?

Це запитання вибило мене з думок. Я повернула голову до Максима. Його погляд був спрямований на мене — холодний, пронизливий і злегка насмішкуватий.

— Так, — відповіла я, трохи запнувшись, але намагалася звучати так само байдуже, як він.

Реєстраторка почала вимовляти формальні слова про обов’язки подружжя, але я майже її не слухала. У моїй голові крутилися лише питання: «Як я дійшла до цього?», «Чому я погодилася?» і «Як швидко я зможу втекти?»

---

— Це найгірший день у моєму житті, — пробурмотіла я, коли ми виходили з будівлі.

— Цікаво, як ти тоді оцінюєш те, що насправді може бути гіршим, — спокійно відповів Максим, прямуючи до чорного автомобіля, що вже чекав біля входу.

Я не знала, чи він намагається мене дратувати, чи просто не вміє поводитися з людьми.— Це нормально для тебе? Просто одружитися за контрактом?

Він зупинився й обернувся до мене.

— Еміліє, це бізнес. Ти хотіла зробити це театром? Запросити журналістів? Попросити вітчима плакати в залі?

Його сарказм був таким холодним, що мені захотілося чимось у нього кинути.

— Ти міг би хоча б зробити вигляд, що тебе це хвилює.

Він насмішкувато підняв брову.— Хвилює? Мене це хвилює настільки ж, наскільки тебе. Тобто ніяк. Ми уклали угоду. Все інше — зайве.

Я закотила очі й зітхнула.

— Угоди не ходять на побачення, не ночують під одним дахом і не дихають одним повітрям.

Його губи ледь смикнулися — чи то від сміху, чи то від роздратування.

— Спокійно, Лія. Ми не збираємося грати в родину. У кожного з нас є своє життя, і я це поважаю.

Це прізвисько — «Лія» — він вимовив так буденно, що я спочатку навіть не зрозуміла. Відчула дивне тепло від того, як це звучало в його виконанні, але одразу відкинула цю думку.

— Тоді не заважай мені жити своїм, —випалила я, сідаючи в машину.

---

Квартира, де ми мали «жити разом», була величезною і розкішною. Максим привіз мене туди того ж вечора, не спитавши навіть, чи хочу я подивитися на місце до переїзду.

— Це тимчасово, — сказав він, коли ми зайшли всередину. — Тут є все, що потрібно. Я буду проводити більшу частину часу на роботі або в клубі, тому не хвилюйся, що ти мене часто бачиш.

Я оглянула простір: величезна вітальня з панорамними вікнами, білосніжні стіни, глянцевий чорний стіл, шкіряний диван. Кухня виглядала настільки ідеально, що здавалося, тут ніколи не готували.

— Хіба тут можна жити? — вирвалося в мене.

— Це місце для зручності, не для затишку, — холодно відрізав він.

Я озирнулася до нього.

— А якщо я хочу затишку?

— Тоді малюй. Це твоє хобі, чи не так? — Він насмішкувато подивився на мене, перш ніж покласти ключі на тумбочку біля дверей.

Його тон змусив мене закусити губу.

— Завтра тобі привезуть твої речі. А зараз я залишу тебе, щоб ти могла оговтатися, — додав Максим і, не чекаючи відповіді, вийшов.

Я залишилася одна. Зняла туфлі, кинула букет на стіл і, обійшовши кімнату, зайшла до спальні.

Ліжко виглядало так, ніби його ніколи ніхто не торкався. Постіль була білосніжною, а подушки — ідеально рівними. У гардеробній я знайшла свої речі, які вже хтось розклав по полицях. Максим, звичайно, передбачив усе.

Я сіла на ліжко й закрила обличчя руками. Моє нове життя почалося, і я навіть не знала, як довго зможу це витримати.

---