Розділ 1. Контракт

Я сиділа у кабінеті мого батька, намагаючись переварити почуте. Величезний дерев’яний стіл, холодне світло лампи, папки з документами, і ось ця одна — та, що лежить переді мною. Контракт. Мій фіктивний шлюб із Максимом Ковальчуком.

— Ти жартуєш, так? — я нервово посміхнулася, дивлячись на батька. 

Він лише важко зітхнув.

— Еміліє, це не жарт. Ситуація в компанії критична. Якщо ми не приймемо цю пропозицію, доведеться закривати бізнес.

— Ти хоч розумієш, що це звучить, як якесь середньовіччя? Я навіть його не знаю!

— Ти знаєш, хто він, — спокійно відповів батько. — Максим — син мого давнього друга. Він багато років допомагає нашій компанії. Це лише формальність, яка дозволить нам виграти час.

Я згадала Максима. Ми кілька разів перетиналися на офісних заходах. Він завжди був у центрі уваги: високий, із самовпевненим поглядом і такою аурою, ніби він вирішує долі світу. Я ненавиділа таких людей.

— І він погодився на це? — я скептично підняла брови.

— Так, — коротко відповів батько. — Для нього це теж бізнес.

Я відчула, як всередині мене піднімається хвиля гніву.— Бізнес? А як щодо мене? Я — частина угоди?

— Це тимчасово, доню, — батько намагався говорити м’якше, але я вже майже не слухала.

— Тимчасово? Для тебе це угода, а для мене — життя!

Я встала, стрімко вийшла з кабінету й грюкнула дверима. Мені потрібен був ковток свіжого повітря, щоб не вибухнути прямо там.

---

Наступного дня я вперше побачила Максима після розмови з батьком. Він увійшов до офісу, наче був там господарем. Його костюм сидів ідеально, а манери були такі холодні, що здавалося, він вирізаний із льоду.

— Еміліє, — його голос був спокійний, але в ньому відчувалася якась владність. — Сподіваюся, ти розумієш, що це рішення вигідне для нас обох.

— Справді? — я з сарказмом подивилася на нього. — Не думаю, що ти розумієш, як це — бути частиною «вигоди».

Його губи ледь помітно смикнулися. Чи то усмішка, чи то прояв роздратування.— Якщо тебе це втішить, я теж не в захваті від ідеї. Але іноді доводиться робити те, що потрібно.

— А іноді можна сказати «ні», — я кинула йому виклик, схрестивши руки на грудях.

Він підійшов ближче, настільки близько, що я відчула запах його дорогого одеколону. Його погляд був пронизливим, наче він читав мене як книгу.

— Якщо я скажу «ні», це поставить хрест на кількох бізнесах. Твоєму включно. Тож, ні, я не збираюся це робити.

Я на мить втратила дар мови. В його голосі була така впевненість, що мені хотілося кинути в нього щось важке.

— Добре, — я кивнула, приховуючи гнів. — Але якщо ми це робимо, у мене будуть свої умови.

— Я слухаю, — він схрестив руки на грудях, знову демонструючи свою впевненість.

— Ніяких втручань у моє життя. Я малюю, я працюю, я роблю те, що хочу.

— Це зрозуміло, — він трохи нахилив голову. — Але будь готова, що я теж не збираюся міняти свій спосіб життя.

Його погляд кинув виклик, і я знала, що ця «гра» тільки починається.

---