Розділ 54

Першим, кого я очікував побачити після допиту, був мій адвокат. Але коли двері кімнати для побачень відчиняються, і я входжу всередину, бачу за столом Карімова.

Цей виродок вальяжно сидить на стільці, на губах - самовдоволена усмішка. Його костюм бездоганний, по всьому приміщенню рознісся запах одеколону. Він виглядає так, ніби прийшов не до мене у в'язницю, а на важливу угоду, де він - явний переможець.

- Ну привіт, Захаре, - протягує зі знущанням. - Як воно, а? Не надто сумно тут?

Я усміхаюся, опускаючись на стілець, і закидаю ногу на ногу. Мій розслаблений вигляд - найкращий спосіб вивести його з себе. Нехай думає, що я ні чорта не переживаю.

- Аслан, яка честь. Сам з'явився провідати. У тебе, напевно, щось дуже важливе, якщо вирішив свій дорогоцінний зад притягти сюди.

Його очі трохи примружуються, але усмішка не сповзає з обличчя. Ще б пак. Він явно насолоджується моментом.

- Та якось нудно раптом стало, Білецький, - каже із удаваною байдужістю. - Щоправда, нудьга ця швидко минає, варто мені уявити тебе тут. За ґратами. Ось бачиш як буває: варто образити поважну людину і карма не змусить себе чекати.

- Карма? Ти впевнений? - піднімаю брову, ліниво проводячи пальцем по краю столу. - Я, на відміну від тебе, хлопець звиклий до всього. Тут спокійно, є час подумати. Я раптово зрозумів, що давно хотів відпустку. Дякую, що влаштував її мені.

Карімов на секунду замовкає, ніби намагається визначити, жартую я чи всерйоз. Потім голосно сміється, плескаючи долонею по столу.

- Відпустка? Забавно. Але ми обидва знаємо, що ця відпустка буде довгою, Білецький. Не думай, що твоя нахабність або зв'язки витягнуть тебе звідти.

- Якщо це все, що ти хотів мені сказати, - я роблю вигляд, що пригнічую позіхання, - то, чесно кажучи, даремно старався. Понуро, Карімов. Очікував від тебе більшого.

Його погляд темніє, і я розумію, що зачепив його. Чудово. 

Насправді мені хочеться розмазати цього покидька по стінці. Врізати кілька разів і закінчити те, що не зміг у номері готелю.

У мене все ще перед очима миготить картинка, де він зверху на Юлі. Чіпає її за груди своїми брудними руками, залишаючи синці. 

Доводиться з силою стиснути кулаки, гнів контролювати не так просто. 

- А знаєш, що найцікавіше? - він подається вперед, його голос стає тихішим, майже шиплячим. - Адже я думав спочатку просто прикінчити тебе. Знаєш, щоб усе закінчилося швидко, як з іншими. Але потім вирішив: навіщо? Набагато веселіше спостерігати, як ти тонеш у болоті. Бачити, як твоя репутація руйнується, як ти перетворюєшся на жалюгідного зека, з яким потім жодна людина, яка себе поважає, поруч срати не сяде, не те що почне справи вести. Це, повір, приносить набагато більше задоволення. До речі, як там твоя лялечка? Чув, що з нею стався нещасний випадок. 

- Справи моєї колишньої дружини тебе не стосуються, - навмисно наголошую на тому, що вона колишня. Навіть якщо я опинюся за ґратами, я маю захистити її і доньку від цього придурка. - Не думаєш, що це занадто низько - втягувати в чоловічі розбірки жінку? Жодних принципів, Карімов, - хитаю головою, усміхаючись. - Так поводиться тільки підворітна шваль. 

Карімов усміхається, його очі спалахують презирством. Він відкидається на спинку стільця, зчепивши пальці на грудях.

- Принципи? - він хмикає, немов я сказав щось неймовірно дурне. - Білецький, ти кумедний. Ми з тобою обидва знаємо, що в нашому світі принципи - це казка для наївних ідіотів. Жінки, діти, бізнес - усе це розмінні монети. Зручно, коли вони на дошці, і до біса заважає, коли ти втрачаєш над ними контроль.

- Говори по справі, - різко перебиваю його, відчуваючи, як усередині все закипає. - Якщо прийшов сюди повітря стрясати, то час витратив даремно.

- Та годі, Захаре, не вдавай, що тобі не цікаво, що чекає на тебе і твою колишню дружину. - Карімов знову подається вперед, його голос стає тихішим, майже інтимним, як у змії перед смертельним укусом. - Знаєш, мені було шкода, що ти завадив нам у готелі. Юлечка... вона була такою м'якою, податливою. Мені не довелося б навіть особливо старатися.

В очах темніє. Я ледве стримуюся, щоб не схопитися і не зламати йому ніс просто зараз. Його знущальний тон, мерзенна усмішка - все це вимотує нерви до межі. Але я знаю, чого він домагається. Він хоче, щоб я втратив контроль. 

Ні, Карімов, не сьогодні.

- Слухай, Аслане, - кажу я, трохи нахиливши голову, дивлюся йому прямо в очі. - Ти можеш розповідати ці казки кому завгодно, але давай будемо чесними: піді мною баби стогнуть від задоволення і не хочуть іти, а тобі доводиться застосовувати примус. Бачив я як Юля під тобою «стогнала». Що аж моїй появі зраділа. Зізнатися, за останні роки ще жодного разу не бачив, щоб вона була мені так рада. Зазвичай проклинає, не соромлячись. Ти мені, можна сказати, навіть послугу зробив. 

- Упевнений? - він підкидає брови, його усмішка стає ширшою, майже звіриною. - Тому що, чесно кажучи, я завжди отримую те, що хочу. І Юлечка... ммм, така солодка. Шкода, звісно, що ти так грубо обірвав наше знайомство. Вона заслуговувала трохи ніжності, а не такого грубіяна, як ти.

- Навіть якщо вона моя колишня, Карімов, я навіть звідси я знайду спосіб прибрати тебе зі шляху, якщо ти ще раз хоч наблизишся до неї, - гарчу, все ж таки зриваючись. Тому що почуття безпорадності вбиває. Варто відправити її за кордон. Сховати не тільки від Карімова, а й від усього світу.