Розділ 52

Я не можу повірити в те, що чую. 

Часткова втрата пам'яті? 

Минуло шість років з того дня, як ми із Захаром одружилися? 

Блимаю часто-часто, дивлюся то на Захара, то на лікаря. 

- Таке іноді трапляється, не хвилюйтеся, за статистикою у людей із частковою втратою пам'яті, пам'ять повертається від сімдесяти до дев'яноста відсотків випадків. Це лише справа часу, - підбадьорює мене лікар. 

- Але є ж десять відсотків, у яких пам'ять так і не відновилася? Що щодо них, Андрію Леонідовичу?

- Запевняю, це вас не торкнеться. У вас не настільки серйозна травма, щоб спогади не повернулися. 
Киваю. Сподіваюся, що так і є. 

Це до божевілля дивно, вранці я прокинулася з думкою, що замість гортензій хочу піонові троянди в букеті нареченої, а виявилося, що відтоді минуло шість років. 

- Захаре, що мені робити? А де батьки? Ти повідомив їм? Як це взагалі сталося? 

Безпорадно дивлюся на чоловіка. Чоловік... Дивно думати про нього так. Я дуже хвилювалася про те, як пройде наша перша шлюбна ніч. Яким буде наше спільне життя. Чи кохатимемо ми одне одного. Захар був чоловіком набагато старшим і досвідченішим за мене. А ще в нього була коханка. До нашого весілля. Але судячи з того, що в нас є чотирирічна донька, то наш шлюб став вдалим. Це не може не тішити. 

- Я ще не дзвонив твоїй матері, як дізнався одразу приїхав і не подумав про це, - підходить ближче, бере мене за руку. І цей дотик віддається поколюванням у всьому тілі. 

Цей чоловік і справді став моїм? У мене все вийшло? 

- А донька? Ти приведеш нашу доньку? - запитую, задихаючись від хвилювання. 

- Я покажу тобі її фото і відео, а трохи пізніше, коли тобі стане краще, прийду провідати тебе разом із нею, - м'яко пояснює мені Захар. 

- Добре, - киваю. 

Лікар іде і ми із Захаром залишаємося в палаті на самоті. Мені трохи ніяково бути перед ним у лікарняній піжамі й розпатланою. Ми не так багато провели часу перед весіллям, усе сталося надто швидко, тож я й гадки не маю, про що з ним говорити і як поводитися. 

Це для нього я рідна людина, з якою він шість років жив, а для мене... Для мене він усе ще чоловік, якого я бажаю всім серцем, але не можу до нього дотягнутися. 

Захар стоїть поруч із ліжком, його рука все ще лежить на моїй. Він ніби намагається втримати мене в реальності, яка здається чужою і незнайомою. 

Я опускаю голову, щоб уникнути його пильного погляду, але відчуваю, як його пальці ледь стискаються навколо моєї руки, не дозволяючи відсторонитися.

- Юлю, - його голос глибокий, низький, сповнений чогось такого, що я не можу зрозуміти. Турбота? Провина? - Тобі нема про що хвилюватися. Усе повернеться на свої місця, крок за кроком. А я... я буду поруч. Домовилися? 

Я піднімаю очі, намагаючись прочитати вираз його обличчя, але воно залишається таким же закритим, як і завжди. Чи це мені тільки здається, що воно завжди було таким? Шість років - занадто великий провал.

- Дякую, - тихо кажу я, почуваючись не в своїй тарілці. - Це... все надто дивно.

- Дивно? - його губи смикаються в слабкій усмішці. - Це м'яко сказано. У тебе був пекельний день,

Юлю. У нас обох. Тобі варто відпочити. Дуже важливо, щоб ти якнайшвидше все згадала. Мені потрібно знати, що саме сталося з тобою. І, Юлю, - він робить паузу, перш ніж продовжити. Немов намагається підібрати слова, - нікуди не виходь сама, за дверима цілодобово чергує охорона, у разі чого одразу ж клич їх. Домовилися? 

- У нас якісь проблеми? - запитую стривожено, заглядаючи йому в очі. 

- Не в нас, а в мене. По роботі. Але нічого серйозного, просто звичайна обережність. 

Я намагаюся посміхнутися у відповідь, але м'язи обличчя ніби застигли.

- То ти покажеш мені нашу доньку? 

- Ти впевнена, що хочеш бачити фото і відео просто зараз? - запитує він. - Може, тобі потрібно відпочити?

- Ні! - занадто різко відгукуюся, а потім зніяковіло додаю тихіше: - Хочу. Дуже хочу. Я... я маю побачити її.

Захар дістає телефон із кишені, проводить пальцем по екрану і за кілька секунд підносить його ближче. На екрані з'являється фотографія маленької дівчинки з великими карими очима і копицею чорного волосся. Її усмішка така яскрава, що здається, освітлює всю кімнату.

- Це Діана, - каже він тихо. - Наша донька.

Сльози підступають до очей. Я прикриваю рот рукою, щоб стримати схлип, але це марно. Дівчинка дивиться на мене з екрана, ніби знає, що я її мама, а я нічого про неї не пам'ятаю. Це розбиває мені серце.

- Вона така гарна... - шепочу я. - На кого вона більше схожа?

- На тебе, - відповідає Захар, його голос стає м'якшим. - Але характер... Це вже моя заслуга.

Його слова викликають у мене слабку посмішку крізь сльози. Я дивлюся на екран, не можу відірватися від фотографії, поки Захар не вмикає відео. На ньому Діана, сидячи на підлозі, розкладає якісь іграшки і сміється, розповідаючи про те, як тато купив їй «ціле королівство». Її голос - як музика, і я не можу повірити, що ця маленька людина - частина мене.