Розділ 49

Сиджу за столом. Папери, ноут,  контракт, який я мав підписати ще вранці. Але мені плювати. Усе дратує. До біса.

Роблю вигляд, що зібраний, а сам уже хвилин десять просто дивлюся в одну точку.

- Усе, Макс, закругляємося, - киваю помічникові. Досить на сьогодні.

Максим криво посміхається, щось там бубонить:

- Не впізнаю вас, Захаре Олександровичу. Або втомилися, або закохалися.

Піднімаю погляд. Хлопець явно наривається. Мовчу, але куточки губ смикаються. Смішно. Я сам себе, якщо чесно, не впізнаю. Раніше переговори із собою завжди закінчувалися на користь розуму. Зараз - точно ні.

- Іди вже, розумнику, поки не передумав.

- Захаре, а як же постачання з порту? Чи ви вирішили, що контейнери самі по собі розвантажаться? Зазвичай ми тут до ранку пашемо, - примружується, з явно награною тривогою.

Відкидаю ручку, проводжу долонею по обличчю.

- Максе, якщо ти не хочеш дізнатися, як це - розвантажувати контейнери особисто, вали звідси. Зрозумів?

- Слухаю і підкоряюся, - театральний уклін б'є по запаленій нервовій системі.

Яровий виходить, а я залишаюся. Тиша накочує.

Телефон блимає. Беру його в руку, ніби це не шматок пластику, а щось живе, що б'є струмом. Відкриваю чат. Повідомлення. Від Юлі.

Фотка. Діана. Маленька, смішна, в піжамі з цими дурними зайцями. А в руках... що це вбіса за клубок? Придивляюся. Морська свинка?

Підпис внизу: «Тату, ми тебе чекаємо. П.С. Діана».

Пальці зависають над екраном телефона. Зараз би кинути все. Бігти. Туди, де на мене чекають. Слово, дідько, просте, але за нього я, здається, навіть життя б віддав... Чекають.

Тонка грань. І я вже балансую, як придурок, над прірвою.

Сам же себе посадив на голку. Казковий, звісно, придурок.

І мені це подобається. Бляха, я навіть вголос боюся зізнатися, як подобається. Печіння всередині, немов вогонь у грудях палахкотить. Звик уже. До хорошого швидко звикаєш. Ось і я, чорт забирай, здався.

Подобається це безглузде почуття поспішати після роботи. Закінчувати раніше, аби встигнути. Побачити, як Діана з вереском біжить назустріч, як чіпляється за ногу, як очі в неї блищать. А ще подобається думати, що їй привезти сьогодні. Знову іграшку? Чи щось солодке? Лише б цей погляд закарбувати, щоб, чорт забирай, зрозуміти, що не все в мені здохло.

Малявка вміє вивертати мене навиворіт однією посмішкою.

І,  так, мені подобається тепла вечеря. Смачна, домашня, а не ця хрінь з ресторану, яку розігріваєш у мікрохвильовці.

Юля... Ось із нею все складніше. Багато фігні між нами було. Занадто багато. Темне болото минулого: мерзенне, в'язке. Досить зробити крок, і все - тебе засмоктує, тягне на дно. І ми вдвох зробили крок. Глибоко. Боляче.

Так, я моральний виродок. Так, вона не святий ангел. Але навіть із такого лайна можна вибратися.

Якщо захотіти.

Якщо не боятися вимазатися ще більше.

Якщо знайти за що триматися.

А триматися в мене є за що. За ось цю дівчинку, з блискучими очима і свинкою в руках.

Та й Юля не хоче, але звикає. Теж, судячи з очей, починає танути. Обережно, з недовірою, але щось змінюється. Начебто відморожувалася як айсберг, а зараз уже не так. Я знаю її досить добре, щоб завчити типові реакції.

Невеликі тріщинки, майже непомітні, але вони є. Я помічаю все. І це, сука, несподівано гріє. Навіть якщо я не зовсім розумію, як, навіщо і чому.

Може, я став мазохістом, хто його знає?

Встаю з-за столу, потягуюся. М'язи гудуть, але це неважливо. Стілець скрипить, від'їжджає назад. Підходжу до вікна. Вечірнє місто пульсує вогнями, ніби живий організм.

Телефон усе ще в руці. Клацаю екран, відкриваю чат. Дивлюся на фото ще раз. Пишу коротке повідомлення:

«Скоро буду».

Відправляю, екран гасне. Кладу телефон у кишеню, наче щойно зафіксував щось важливе. 

Спускаюся на парковку. Темно, прохолодно. Машина стоїть на своєму місці, як завжди. Відчиняю дверцята, сідаю. 

Помічаю на руці розмазаний слід від ручки. Тягнуся до бардачка по серветки. Відкриваю... а там помада. І дзеркальце.

Чергове нагадування про Єву.

Якого біса це все ще тут?

Захаре, ти, чорт забирай, ідіот. Тупий, наївний придурок. Якого біса ти взагалі чогось зміг досягти в цьому житті, якщо не бачив, як тебе роками розводили, як останнього дурня? 

На що ти вівся, а? На сльози? На істерики? Чи просто думав членом? Ну звісно. Весь такий розумний, діловий. Тільки стерва клацнула пальцями, і ти вже як дресирований собака. Жер її слова, її сльози. А вона сміялася.

Твоя слабкість, Захаре. Твоя помилка.

І ти це зрозумів, коли вже по горло в лайні опинився.