Розділ 48

Стою біля плити. Помішую суп. На кухні пахне спеціями та м'ясом. Тепло. Затишно. Усе, як має бути вдома. Щоправда, дім не мій. А Захара. Ми вже два тижні як живемо тут під наглядом його охорони. 

Я відчуваю себе винною. Тому що все це сталося через мене.  Тому не сперечаюся. Покірно роблю те, що він каже. І дуже сильно дивуюся щоразу, коли після роботи він приходить сюди. Проковтую всі уїдливі запитання про те, а як же Єва? 

- Мамо, а тато приїде?

Повертаюся на голос. Стоїть моя дівчинка, маленька, серйозна, і сукня на ній... Ніжно-рожева, з мереживом по краях, пишна, як хмаринка. Я берегла її для свята в садочку. А вона ось зараз одягла.

- Не знаю, - кажу обережно.

Діана опускає очі. Теребить поділ сукні. Запитувати, навіщо вона вбралася, немає сенсу. Зрозуміло для кого. Для нього.

- А давай йому зателефонуємо?

Вона пропонує це по кілька разів протягом дня. Я то відмахуюся, то ухиляюся, то обіцяю, що напишемо в месенджері.

- Він може бути зайнятий. Ти ж знаєш, тато не завжди відповідає одразу.

- Ну, будь ласка, мам. Я йому все скажу сама, гаразд? Тільки дай телефон.

- Не зараз, Діан. Бачиш, я зайнята. - Обводжу рукою кухню.

Бачу, як її плечі трохи опустилися. Усе зрозуміла, але все одно чекає.

Витираю руки об рушник і підходжу до Діани. Сідаю навпочіпки, ловлю погляд.

- Давай-но, малятко, поправимо тобі бантик. - Бантик, зав'язаний невміло, висить криво, але це так мило.

Тягнуся поправити.

Діана слідкує з усмішкою. Хихикає.

- А давай-но у вітальню? Там начебто ще купа подарунків залишилася, не розпакованих. Пам'ятаєш?

Улюблені очі спалахують, як лампочки.

- О, точно!

Легенько гладжу її по плечу.

- Розумниця. Потім разом татові зателефонуємо, добре?

Коли малятко ховається за дверима, піднімаюся на ноги. Зітхаю і повертаюся до плити. Суп майже готовий, але думки зовсім не про нього.

Сьогодні люди Білецького привезли наші речі. Мої та Діанчині.

А разом із ними цілу гору коробок, обгорнутих яскравим подарунковим папером. Начебто Новий рік або Різдво настали несподівано в середині тижня. Захар явно вирішив не розмінюватися на дрібниці.

В інший час я б рознесла його в пух і прах за таке. Але зараз... Зараз не до цього. Нехай.

А чи хочу я, щоб він приїхав? Перебувати з ним під одним дахом... Хіба це гарна ідея?

Ну звісно, не хочеш, Юлю. Тільки от навіщо тоді поставила зайву тарілку на стіл? Хто ще до тебе в гості збирається?

Тупо стою і дивлюся на цю тарілку. Смішно. Або сумно. Не знаю.

Зітхаю глибоко, намагаюся виштовхнути з себе всі ці думки про Захара. Підходжу до плити, вимикаю суп. Відкриваю духовку, перевіряю запіканку. Майже готова. Клацаю вимикачем, нехай дійде сама.

Сідаю за стіл. Впираюся ліктями в холодну поверхню, переплітаю пальці.

Може, простіше написати йому? Запитати прямо. Так буде легше. Ні, так ні. Нічого страшного. Придумаю щось для Діани, відволічу її. Головне, щоб вона не сумувала.

Не витримую. Тягнуся до телефона, пальці самі відкривають месенджер. Швидко набираю повідомлення. Просте, без зайвих слів:

Діана чекає на тебе. Ти сьогодні приїдеш?

Відправляю, не особливо сподіваючись, що він відповість одразу. Але телефон тут же видає короткий звук, і екран загоряється.

Так, буду за годину. Як їй подарунки? Сподобалися?

Нервово посміхаюся. Пальці ширяють по екрану, але мене все ще злегка потрясає від хвилювання. Серце знову підстрибує.

Ти про міні-магазин іграшок у вітальні?

Я закочую очі, коли читаю:

Не перебільшуй.

Не перебільшую. Діана тепер думає, що Різдво прийшло раніше.

Ну і добре, нехай радіє.

Зітхаю. Звичайно, нехай. Він завжди такий. У нього все просто. Друкую швидко, щоб не встигнути передумати:

Ага. Сяє, як новорічна гірлянда. А я тепер думаю, як це все розмістити. Захаре, наступного разу хоча б попереджай мене.

Пауза. Я вже не чекаю відповіді, але вона приходить майже одразу.

Дивлюся на екран, читаю це слово знову і знову. І не вірю ні на секунду.

Врахую.

Відкладаю телефон убік і швидко встаю з-за столу. Потрібно відволіктися. Поки Діана там у вітальні з цим новорічним магазином, краще я приберуся на кухні. Натираю стіл, збираю посуд, акуратно розставляю все по місцях. 

Витираю руки, ставлю останню тарілку на місце і ловлю своє відображення у шибці.