Розділ 46

Захар привозить мене в незнайоме місце. Це приватний будинок із високими парканами. Такими, що більше на зону скидається, ніж на сімейне гніздечко. 

- Поживете якийсь час із Діаною тут під охороною. Поки все не владнається. Я попередив дитячий садок, що тиждень-два ми не будемо її приводити. Сподіваюся, ти не збираєшся зараз сперечатися до хрипоти і вимагати відвезти тебе додому? - дивиться на мене роздратовано, карбуючи кожне слово. 

- Ні, - втомлено хитаю головою і поспішаю вибратися з машини. 

Серце б'ється десь у горлі, і мені не терпиться побачити Діану, притиснути її до себе, відчути її тепло, щоб нарешті заспокоїтися. 

Двері будинку відчиняє охоронець, стримано киваючи Захару. Мені ж вистачає одного погляду на цю людину, щоб зрозуміти, що звідси без дозволу мене ніхто не випустить. Але зараз це останнє, про що я хочу думати. Мені потрібна лише одна людина.

Проходжу в простору вітальню і, перш ніж встигаю роздивитись, куди потрапила, чую звук швидких кроків, легкі смішки і дитячий голос, що кличе мене:

- Мамо! Матусю!

Діана вибігає, її обличчя світиться радістю, і я миттєво забуваю про все. Підхоплюю її на руки, притискаю до себе так міцно, що чую, як прискорено б'ється її маленьке сердечко.

- Слава богу, ти тут, - шепочу, ковтаючи клубок у горлі, відчуваючи, як нарешті зникає страх, який мене переслідував увесь цей час.

Діана сміється, торкається мого волосся, поправляючи його, а я ловлю її маленькі долоньки, цілую їх і, здається, майже забуваю, де перебуваю. Тільки Захар, який стоїть трохи осторонь і спостерігає за нами з невимовним обличчям, нагадує про реальність.

Я приділяю увагу доньці, намагаюся розділити з нею захват від нових іграшок, але знову згадую про те, що сталося в готельному номері, і мене починає морозити. 

Захар, здається, помічає мій стан, підходить до нас, сідає поруч на підлогу і каже Діані: 

- Здається, мама дуже втомилася сьогодні, давай дамо їй відпочити, а поки що ти покажеш мені пазли, які з дядьком Артемом зібрала. Домовилися? 

Діана киває. 

Знову дивуюся, як легко вони із Захаром порозумілися за такий короткий термін. 

Піднімаюся з підлоги, але гадки не маю де тут і що знаходиться. Завмираю посеред вітальні. Захар, немов зрозумівши моє замішання, піднімає на мене погляд, киває в бік сходів. 

- На другому поверсі можеш будь-яку кімнату обрати. 

Я киваю у відповідь і піднімаюся на другий поверх.

Напруга і втома змушують мене рухатися майже на автоматі. Попереду довгий коридор із кількома дверима. Навмання обираю одні й штовхаю їх.

Входжу до невеликої спальні - простір виглядає порожнім і майже безликим. Тут лише ліжко, білий комод біля стіни і нічого, що говорило б про життя, затишок. Але для мене головне - тиша і можливість хоч на секунду залишитися наодинці зі своїми думками.

Кидаю сумку на ліжко і швидко проходжу до дверей у ванну кімнату, зачиняю їх за собою, замикаю.

Стягую з себе одяг, вмикаю душ і крокую під струмені, ледь відчуваючи холод. 
Хочу змити з себе все, кожен дотик Карімова, стерти це відчуття, ніби я все ще відчуваю його руки на собі. Даю волю сльозам. Запізніла істерика накриває з головою.