Розділ 45.2

Він хапає мене за руку і грубо витягує з машини. Тягне до входу. Я кручу головою на всі боки, але поруч лише його охорона. 

Самій втекти не вийде. І допомоги просити ні в кого. 

Здригаюся, коли долоня чоловіка торкається мого попереку, заштовхуючи в ліфт.

- У тебе такі чудові очі, Юлю. І рот, що треба. 

Мене починає нудити від його слів. Усе це здається страшним сном і відбувається не зі мною. 
Аслан проводить пластиковою карткою по електронному замку і штовхає двері. 

Я стою на порозі, немов ноги до підлоги приросли. Карімов знову хапає мене за передпліччя, заштовхуючи в номер. 

Відчуваю себе загнаним у кут звіром. Нічого навколо не помічаю, тільки витріщаюся на чоловіка і відчуваю як в очах від безпорадності сльози починають збиратися. 

Я ніколи особливо не вірила в Бога, але зараз уже в сотий раз подумки прошу когось згори допомогти мені. 

- Чого завмерла? Роздягайся! 

У машині добродушна маска Карімова тріснула, а ось зараз спала повністю. 

- Ні. Я буду кричати! 

Відступаю вглиб номера, Аслан же насувається на мене.

- Кричи. - скалиться він. 
Я судорожно міркую, що робити. Помічаю вазу на комоді. Якщо вдарити нею по голові Карімова, це врятує мене? 

- Я... Можу я спочатку до вбиральні сходити? Мені... треба. 

Із силою стискаю ручки сумочки. Згадую, що в мене ж є телефон! Я можу зателефонувати Захару! Мені просто потрібен маленький шанс. 

Аслан киває. Я відчуваю полегшення, але... 

- Сумочку, Юлю, залиш тут. Для твого ж блага, - з натиском вимовляє він і моя остання надія розсипається по підлозі тисячами осколків. 

Я зачиняю двері на засувку. Притуляюся спиною до стіни і прикриваю очі. Усе ніяк не можу вгамувати тремтіння, хоча на мені досі тепла куртка. 

Не відриваючись дивлюся на своє відображення у величезному дзеркалі.

Перелякана, загнана в пастку лань.

Нерозумно було думати, що вдасться відбутися розмовою. Він мене сюди не для цього притягнув. 
Стукіт у двері. Його голос за ними - нетерплячий, грубий.

- Ну що, Юлю, довго ще? 

Чи зможе він вибити ці двері? 

Я не відповідаю. Мовчу. Аслан втрачає терпіння. 

- Не змушуй мене шкодувати про те, що я вирішив дати тобі шанс.

Я навіть дихати боюся. Сиджу на підлозі, слухаю, як шалено калатає серце. Збираю залишки сил і змушую себе піднятися. Вмикаю воду. Руки тремтять, пальці ковзають по холодній кромці раковини. Сподіваюся, що шум води заглушить серцебиття, але воно стає дедалі гучнішим. Відчуваю, як холод повзе по спині. Паніка і відчай занадто швидко топлять мене на саме дно. 

Господи, яка ж я дурепа... Що я взагалі собі уявила? Навіщо полізла в це лайно з Каримовим? Самій смішно від своєї тупості.

Неприємний писк замка, що відчиняється, змушує мене миттєво обернутися. Входить Аслан, кидає ключ-карту на підлогу, усміхається. Наближається не поспішаючи, немов дражнить.
Опинившись зовсім близько, доторкається до моєї щоки, і від цього дотику до горла підступає нудота, але я ковтаю її разом зі страхом. Це просто пекло якесь.

- Подобається грати у шпигунку, Юлю? 

- Я... не хотіла... - видавлюю із себе напівшепотом, але слова тонуть у тяжкості чоловічого погляду. А він тільки посміхається, наче мої виправдання всього лише порожній звук.

- Не хотіла? Та мені начхати, що ти там хотіла.
Чорт забирай, ноги більше не тримають, але Аслан силою змушує мене стояти на місці.

- Ну що ж ти так, Юлю? Розслабся.

Розслабитися? Ти божевільний психопат!

Карімов схиляється до мого вуха і голосно втягує запах. Так огидно, гидко. 
- Аслане, будь ласка...

- Що «будь ласка», Юлю? - нахабні долоні ковзнули по блузці. З якоюсь садистською насолодою він повільно починає розстібати ґудзики. Відразу видно, що йому весело. - Продовжуй, Юлю. Давай.

- Відпусти мене. Я нічого не зробила, я й не збиралася.

Аслан, схоже, дуже захоплений своєю роботою, абсолютно не звертає уваги на мої жалюгідні спроби опору. А коли доходить до останнього ґудзика, то лише огидно посміхається.

- Чудово. Далі сама впораєшся?
З переляку замотала головою. А він раптом вибухнув реготом і обійшов мене ззаду. Після чого різко штовхнув у спину в бік виходу.

Я спотикаюся, але вчасно хапаюся за стіну, щоб не впасти. Навіть не роздумуючи кидаюся до дверей. Хапаюся за ручку, смикаю. Закрито. Ну й ідіотка! Звісно, зачинено.
Зриваюся. Починаю молотити кулаками по ній. Ще, ще! Задихаюся, але продовжую бити, поки не захлинаюся у власних схлипах. Глухо, тупо... Двері не піддаються. Усе марно.

- Ну що, не так весело тепер?

- Випусти! Чуєш, випусти мене! - кричу, захлинаючись власним відчаєм. Плювати, що голос зірваний, що руки болять.