Розділ 45

Страх повністю опановує мною, а серце калатає з шаленою швидкістю і я починаю задихатися від паніки.

Що відбувається?
Це викрадення?

Сподіваюся, що це дурний жарт. Що в Захара просто відстійне почуття гумору, і його люди таким чином вирішили доставити мене до нього.

Але коли знову можу мислити тверезо, піднімаю погляд на чоловіка поруч, то остаточно плутаюся в тому, що відбувається.

- Доброго дня, Юлічка.

Це Аслан Карімов.

Я вся напружуюся.

Що йому потрібно від мене?

- Що відбувається? - голос звучить занадто слабко, я навіть не впевнена, чи почув він моє запитання.

- Хіба ви не хотіли продовжити наше знайомство минулого разу? Нас перервали на найцікавішому, - посміхається він, і від цієї отруйної посмішки мені стає не по собі.

Ми замкнені в машині, і він відвозить мене все далі й далі від міста. Мені стає по-справжньому страшно.

- Послухайте, Аслане, - з переляком починаю я, все ще сподіваючись на те, що він нормальний чоловік, а не псих. - Не могли б ви попросити вашого водія зупинити автомобіль і випустити мене? Мені доньку з дитячого садка забрати потрібно.

- Ти мені сподобалася, Юлю. Але й водночас дуже сильно розчарувала, - він бере мене за підборіддя, жорстко стискає пальцями ніжну шкіру, змушуючи мене дивитися на нього.

Його погляд мене лякає. Я не розумію, що відбувається.

- Це викрадення? Ви ж розумієте, що біля входу в ресторан стоїть камера спостереження і мій чоловік вас знайде?

Я дуже сподіваюся, що мій голос не тремтить, а слова звучать правдоподібно. Мене б'є велике тремтіння, я вперше в такій ситуації і не уявляю, як поводитися. Цей чоловік лякає більше, ніж Захар коли-небудь.

- Чоловік, кажеш? - задумливо протягує, при цьому нахабно ковзає поглядом по моїх ногах. - Хіба ти не сказала, що ви розлучені?

Аслан щуриться, трохи нахиляючи голову, немов вивчає кожну мою реакцію. Мої спроби виглядати холоднокровною явно його тішать. Нарешті, він відпускає мене, різко відкидається на сидінні, кидає мені на коліна чорну папку. 

- Що це? - запитую з нервовим смішком, але голос зрадницьки тремтить, і слова звучать натягнуто.
У відповідь - лише байдужий погляд. Він мовчки киває в бік папки, його губи смикаються в легкій усмішці.

Мої пальці судорожно перегортають сторінки, очі пробігають по фотографіях і звітах, намагаючись вловити суть, але шок заважає зосередитися. Серце стукає десь у горлі, заважаючи говорити.

Це досьє на людей, які були в команді, що працювала над матеріалами про справи Карімова. Включно зі мною. Кожного з них, немов під лупою, розібрано по деталях: особисті дані, адреси, номери телефонів, фотографії.

Кров приливає до обличчя, і я відчуваю, як руки ледь утримують папку.

- Аслане, я... не розумію... - слова застрягають у горлі, а голос зрадницьки ламається.

Я насилу проковтую грудку страху, роблячи над собою зусилля, щоб не показати, наскільки злякалася.

- Не розумієш? - він нахиляється трохи ближче, його холодний погляд пропалює мене наскрізь. - Удавала з себе журналістку-рятівницю, прагнучи знищити мою репутацію?

Його слова як ляпас. Я намагаюся зберегти обличчя, намагаюся зробити вигляд, що це просто безглузде непорозуміння, але з кожною секундою все стає зрозумілішим: він знає абсолютно все. Усередині мене піднімається паніка, але зовні я намагаюся виглядати спокійною.

- Це не так. Ви маєте знати, що я й місяця там не пропрацювала.

- Демидов сьогодні вранці загинув в автомобільній аварії. Яке горе для сім'ї, - награно співчутливо вимовляє Аслан.

Я ковтаю. Не може бути.

Він... він убив його?

Невже Аслан Карімов і справді настільки небезпечний? Невже мільйони, які він відправляє на благодійність, і його ідеальна біографія - лише ширма для всього того, у чому його таємно звинувачують?

Що зі мною буде?

Може, зробити вигляд, що знепритомніла, і вони відвезуть мене в лікарню?

- Я думаю, це якась помилка. Ви надумали те, чого насправді немає.

Це був блеф... Я розуміла, що нічим і ніяк не доведу.

Я його не просто зацікавила, а навіть розвеселила.

Карімов повільно нахиляється до мене, так близько, що його обличчя зовсім поруч. Я відчуваю, як холодні пальці обхоплюють моє підборіддя. Від страху мене почало нудити, і вся кров відхлинула від обличчя.

- Ти думала, що зможеш мене провести?

Я відкриваю рот, щоб щось сказати, але він різко притискає палець до моїх губ, змушуючи замовкнути. Аслан хапає мене за волосся і намотує пасма на кулак. Біль пронизує так раптово, що я смикаюся.

- Пощастило тобі, Юлю. Красива лялька... Тільки завдяки цьому і тримаюся, щоб не придушити  просто зараз.

Він різко відпускає моє волосся, і я мимоволі смикаюся назад, відчуваючи пекучий біль на шкірі. Очі знову холодні, спокійні, у них навіть проблиск нудьги.